Вона, щоправда, не знала, що послужило основою всіх цих спогадів — справжні факти чи вимисел гарячки. «У всьому цьому вражає, мабуть, лише те, — похмуро міркувала вона, — що картини ті збереглися в мені як щось середнє між правдою й вигадкою і що я не бачила в цьому нічого незвичайного!…»
Таксі на погано забрукованих вулицях трясло, й розмовляти було важко. Ульріх запропонував скористатися сухою зимовою дниною і прогулятися, він навіть придумав мету цієї прогулянки — власне, й не мету, а просто намір оживити в пам’яті напівзабуті краєвиди. І ось вони сиділи в машині, що везла їх на околицю міста. «Певна річ, лише це і вражає!» — ще раз проказала подумки Аґата, повертаючись до попередніх спогадів. Адже приблизно так само вона вчилася й у школі, тож ніколи й не знала, яка вона — дурна чи розумна, слухняна чи неслухняна; відповіді, яких від неї вимагали, легко вкарбовувалися в її пам’ять, але сенс тієї науки й тих запитань їй так і не відкривався — її захищала від нього, відчувала вона, глибока внутрішня байдужість. Після тієї хвороби вона ходила до школи так само залюбки, як доти, а позаяк одному з лікарів спало на думку, що не завадило б позбавити Аґату самотности в батьківському домі і звести з перевесницями, то її відіслали до монастирського навчального закладу. Її й там знали як веселу й слухняну дівчинку, а згодом вона пішла вчитися до гімназії. Коли їй казали, що те й те потрібне чи правильне, то вона з цією думкою рахувалася й охоче погоджувалася з усім, чого від неї вимагали, бо так, здавалося їй, було менше мороки; безглуздо було б, на її думку, повставати проти усталених правил і звичаїв, які її жодним чином не стосувалися й вочевидь були частиною світу, створеного волею батьків і вчителів. Але Аґата не вірила жодному слову з того, що завчала, а оскільки, попри свою вдавану слухняність, зразковою ученицею аж ніяк не була й, коли її бажання суперечили її переконанням, спокійно робила те, що хотіла, то в однокласниць вона викликала повагу, ба навіть таку симпатію й захват, які в школі викликає лише той, хто вміє пристосовуватись до обставин. Можливо навіть, що саме так Аґата влаштувала була вже й свою дивну дитячу недугу, адже вона ніколи, крім того одного-єдиного виняткового випадку, власне, не хворіла й майже ніколи не нервувала. «Отже, просто така вдача — ледача й нікчемна!» — невпевнено констатувала Аґата. Вона пригадала, наскільки завзятіше, ніж вона, часто бунтували проти жорстокої інтернатської дисципліни навіть її подруги і якими моральними засадами обурено обставляли вони свої порушення порядку; та, наскільки їй пощастило простежити, саме ті, хто аж надто гаряче протестував проти чогось окремого, згодом найкраще знайшли спільну мову з життям загалом, і з цих дівчат повиходили найкраще влаштовані дружини й матері, й вони виховували своїх дітей майже так само, як колись виховали їх самих. Тим-то Аґата, хай там як невдоволена собою, й не була певна, що краще мати вдачу діяльну й лагідну.
Аґата ненавиділа жіночу емансипованість не менше, ніж зневажала жіночу потребу в приплоді, яка змушує чоловіка вити для неї гніздечко. Вона любила пригадувати ту пору, коли вперше відчула, як перса напинають її сукню, й коли проносила свої гарячі вуста крізь прохолоду вулиць. Однак ота загострена жіноча еротична заклопотаність, що вибирається з кокона дівоцтва, як округле колінце з-під рожевого тюлю, все життя викликала в неї відразу. Коли Аґата питала себе, в чому вона, власне, впевнена, то якесь відчуття відповідало їй, що її обрано зазнати чогось своєрідного, чогось зовсім незвичайного, — вже тоді, коли про світ вона, по суті, ще нічого не знала й не вірила тій дещиці, якої її навчали. І завжди їй ввижався якийсь таємничий поворот подій, суголосний тому враженню: нібито колись вона, якщо вже так має статися, піде на все, не надаючи цьому відразу надто великого значення.
Аґата поглянула збоку на Ульріха, який, застигнувши із суворим виглядом, похитувався в машині; вона пригадала, як важко було йому першого вечора збагнути, чому сестра не втекла від свого чоловіка вже першої шлюбної ночі, хоч його й не кохала. Вона відчувала надзвичайну повагу до свого великого брата, поки очікувала на його приїзд, але тепер усміхалася, потай згадуючи про те враження, яке в перші місяці справляли на неї товсті губи Гаґауера, коли вони закохано округлювалися під щетинистими вусами; тоді все його обличчя стягувалося товстошкірими складками до кутиків рота, й вона відчувала щось подібне до пересичення: «Ох, який же потворний цей чоловік!» Навіть його ненав’язливу вчительську метушливість і наставницьку доброту вона терпіла як суто фізичну нудоту, що виявляється більше зовні, ніж усередині. Коли перші приголомшливі враження вляглися, вона то з тим, то з тим ошукувала його, міркуючи: «Якщо так можна назвати те, що недосвідченому створінню, чуттєвість якого мовчить, зусилля чужого чоловіка першої миті видаються громовими ударами в двері!» Бо хист до подружньої зради в неї виявився невеликий: коханці, щойно вона пізнавала їх ближче, здавалися їй не більше недоступними, ніж власні чоловіки, й невдовзі їй уже уявлялося, що серйозно сприйняти танцювальні личини якого-небудь негритянського племені їй було б не важче, ніж любовні гримаси європейського чоловіка. Річ не в тому, що через це вона ніколи не втрачала розуму, та щойно це починало повторюватись, у душі в неї все гасло! Здійснений світ фантазій і театральність кохання її не п’янили. Усі ці розроблені переважно чоловіками режисерські приписи для душі, які зводяться до того, що життя суворе й у ньому треба час від часу влаштовувати невеличкі продухвини — з яким-небудь різновидом слабкости (погрузаєш у розпусті, залягаєш на дні, тебе беруть, ти віддаєшся, не в змозі опиратися, втрачаєш глузд і таке інше), — здавалися їй балаганним переграванням, бо не було такої години, щоб вона не почувалася слабкою у світі, так досконало влаштованому чоловічою силою.