Філософія, яку в такий спосіб опанувала Аґата, була просто філософією людини жіночого роду, яка не дасть напустити собі туману й мимоволі спостерігає, як людина чоловічого роду намагається напустити їй туману. Та це взагалі була й не філософія, а лише вперто приховуване розчарування, все ще змішане зі стримуваною готовністю до якого-небудь невідомого розчинення, яка, можливо, поглиблювалася тією мірою, якою згасав зовнішній протест. Аґата була жінка начитана, але від природи розводити теорії несхильна, і нерідко мала нагоду порівнювати власний досвід з ідеалами книжок і театру й дивуватися, що ні її спокусники не ловили її, мов ото пастка — дичину, як це відповідало б донжуанівському автопортрету, до манер якого зазвичай вдавався тоді чоловік, ступаючи на слизьку стежку з жінкою, ані її спільне життя з власним чоловіком не оберталося, як у Стрінберґа, на боротьбу статей, де жінка-бранка, що теж було модно, хитрощами й слабкістю на смерть замучувала свого владно-безпорадного велителя. Її ставлення до Гаґауера, на відміну від її глибших почуттів до нього, завжди було цілком непогане. Тож першого вечора Ульріх зовсім недоречно вдавався щодо цього до таких різких слів, як страх, шок і насильство. Коли Аґата згадувала про це, вона ще й тепер уперто (хоч і всупереч власній волі) шкодувала, що її не можна було назвати янголом; у їхньому шлюбі все складалося радше вельми природно. Її батько підтримав сватання Гаґауера розважливми доказами, вона сама поклала вийти заміж удруге. Гаразд, хай так і буде, треба перетерпіти все, що з цим пов’язано; це не надто чудово, але й не так уже неприємно! Їй ще й тепер було шкода, що вона, коли хотіла неодмінно образити Гаґауера, йшла на це свідомо! Кохання Аґата собі не бажала, ні; якось воно та буде, гадала вона, адже людина він добра.
А втім, скоріше він був, мабуть, один із тих, котрі завжди добре лише вчиняють; у самих таких людей доброти нема, міркувала Аґата. Скидається на те, що доброта покидає людину тією мірою, якою вона, доброта, обертається на добру волю чи на добрі справи! Як там висловився Ульріх? Потік, який надає руху фабрикам, втрачає свій натиск і силу. Він казав, казав і про це, але пригадати вона намагалась не це. Нарешті пригадала: «Скидається на те, що, по суті, лише люди, котрі роблять не багато добра, здатні зберегти всю свою доброту». Але тієї миті, коли Аґата пригадала цю фразу, яка так переконливо пролунала тоді з Ульріхових вуст, вона видалася їй геть безглуздою. Її не можна було вихоплювати з уже забутого контексту їхньої розмови. Аґата спробувала переставити слова й замінити їх подібними; але тепер виявилося, однак, що перша фраза була слушна, бо решта фраз були порожнім звуком, і від них зовсім нічого не лишилося. Отже, Ульріх висловився так, але: «Як же можна назвати добрими людей, котрі поводяться погано? — подумала вона. — Це ж бо справді безглуздя!» І збагнула: тієї хвилини, коли він висловлював це твердження, воно, хоч і втратило вже сенс, було прекрасне! «Прекрасне» — навіть не те слово; коли вона почула ту фразу, від щастя їй ледве не стало млосно! Такі фрази пояснювали все її життя. Така фраза, наприклад, пролунала під час останньої їхньої великої розмови, після похорону, коли професор Гаґауер уже поїхав; і раптом Аґата усвідомила, як необачливо вона завжди чинила, зокрема й тоді, коли просто подумала, що з Гаґауером «якось воно та налагодиться», адже «людина він добра»! Такі зауваження, які на мить переповнювали її щастям чи горем, Ульріх робив часто, хоча «зберегти» ці миті й не щастило. «Коли, — запитувала себе Аґата, — він сказав, наприклад, що за певних обставин міг би полюбити злодія, але повік не полюбив би людину, котра бути чесною просто звикла?» Тепер Аґата не могла цього пригадати, але найцікавіше було те, що дуже скоро вона збагнула: твердження це висловив зовсім не він, а вона сама. Та й узагалі, багато чого з того, що казав він, спадало на думку вже і їй самій, тільки це не виливалося в слова, бо таких недвозначних тверджень вона, полишена сама на себе, як це було доти, ніколи не зробила б!