Аґата відвела очі від Ульріха, якого доти розглядала, й подивилась у вікно. Низенькі будинки передмістя, змерзлі вулиці, затушкані перехожі… Усі ці картини, що пропливали мимо, викликали враження огидної пустки, докірливого нагадування про ту життєву пустку, куди вона потрапила через свою нерозважливість і байдужість. Тепер вона сиділа вже не випростано, а трохи з’їхавши вниз на пропахлому старістю сидінні таксі, щоб зручніше було дивитись у вікно, й уже не міняла цієї не вельми вишуканої пози, в якій вибоїни на дорозі різкими поштовхами віддавалися в неї під грудьми. Це тіло, коли його отак трясло і стріпувало, мов ганчірку, викликало в неї якесь тривожне відчуття, бо, крім цього тіла, вона більш нічого не мала. Іноді, коли вона ще дівчинкою, живучи в пансіоні, прокидалась у вранішніх напівсутінках, їй здавалося, що вона пливе у власному тілі, немовби залігши на дно човна, назустріч майбутньому. Тепер вона була майже вдвічі старша, ніж тоді. І в машині було так само напівтемно, як тоді. Але й досі вона не мала уявлення ні про нинішнє своє життя, ні про майбутнє. Чоловіки були доповненням і вдосконаленням її тіла, але не духовним його змістом; вона брала їх, як вони брали її. Тіло її казало їй, що вже за кілька років воно почне втрачати свою красу — втрачати, отже, почуття, які народжувалися безпосередньо з його самовпевнености і лише невелику частину яких можна було передати словами чи думками. Тоді все мине, хоч нічого так і не було. Їй пригадалось, як Ульріх казав щось таке про марність свого захоплення спортом, і Аґата, не відвертаючи свого обличчя од вікна, вирішила розпитати брата про це докладніше.
10. Відвідини шведського земляного укріплення
тривають далі.
Мораль іще одного кроку
Біля останніх низеньких і вже зовсім сільських хат край міста Ульріх з Аґатою вийшли з машини й рушили широким, подовбаним вибоїнами путівцем, який полого здіймався вгору і замерзлі колії якого під їхніми ногами розсипалися на порох. Невдовзі на їхнє взуття вже ліг шар похмурої сіризни від цього візницького й селянського паркету, яка різко контрастувала з їхнім елеґантним міським одягом, і хоч було й не холодно, згори в обличчя віяв дуже колючий вітер, від якого в них уже починали горіти щоки, а губи шерхли так, що важко було говорити.
Спогад про Гаґауера спонукав Аґату пояснити братові свій вчинок. Вона не мала сумніву, що Ульріхові незрозумілий цей невдалий шлюб з усіх поглядів, навіть якщо взяти його найпростіший бік, соціальний; та хоч усередині в неї слова вже були готові, подолати опір гірського схилу, холоду й потоку повітря в обличчя вона не важилася. Ульріх простував попереду широкою колією, яка слугувала їм стежкою; Аґата дивилася на його широкі, худорляві плечі й зволікала. Вона завжди уявляла його різким, непоступливим і трохи авантурним — мабуть, через докори, що їх чула на його адресу від батька, а часом і від Гаґауера, — і їй було соромно перед цим уже зовсім чужим і далеким сім’ї братом за власну поступливість у житті. «Він слушно робив, що не дбав про мене!» — подумала вона й знову відчула збентеження, усвідомивши, що надто часто терпіла негідне становище. Але насправді в ній і досі жила ота бурхлива, суперечлива пристрасть, що спонукала її у дверях кімнати, де лежало батькове тіло, продекламувати оті несамовиті рядки з вірша. Важко дихаючи, вона наздогнала Ульріха, й раптом повітря розітнули запитання, які на цьому шляху, призначеному для іншої мети, ніколи ще, мабуть, не лунали, і вітер шматував слова, що їх на цих сільських пагорбах ще не чув жоден з його вітрів-побратимів.
— Адже ти пригадуєш… — вигукнула вона й назвала кілька знаменитих прикладів з літератури. — Ти мені не сказав, чи зміг би простити злодієві. Але ці вбивці, на твою думку, люди все ж таки добрі?