— Але ж як це зробити?! — промовила Аґата.
Вона, мабуть, помітила, що Ульріх відхилився від своєї великої, загальної промови, з якої почав, збився на щось своє, ближче йому, але, як на неї, й воно було надто загальне. Аґата, як відомо, упереджено ставилася до всіляких загальних аналізів і будь-яке зусилля, що сягало, так би мовити, за межі її власної натури, вважала досить марним; вважала, анітрохи не сумніваючись, якщо напружуватись доводилося їй самій, але й до чужих загальних тверджень ставилася також із підозрою. І все ж таки Ульріха вона розуміла дуже добре. Їй упало в око, що коли брат, нахиливши голову, тихо засуджував активність, то, не випускаючи з руки складаного ножика й навіть цього не помічаючи, дряпав і колупав ним стільницю, й усі жили в нього на руці понапиналися. Мимовільні, але майже пристрасні рухи його руки й те, що він так відверто сказав про її молодість і вроду, — це був безглуздий дует поза оркестром решти слів, у якому вона також не бачила ніякого глузду, крім того, що вона сиділа тут і просто дивилася.
— Що слід було б зробити? — відказав Ульріх тим самим тоном, яким говорив досі. — Якось у нашої кузини я запропонував графові Ляйнсдорфу заснувати всесвітній секретаріат точности й душі, щоб і люди, котрі до церкви не ходять, знали, що їм робити. Я сказав це, звісно, просто так, жартома, адже для з’ясування істини ми вже давно створили науку, й тому, хто зажадав би чогось такого для з’ясування всього іншого, тепер довелося б за таку свою дурість мало не червоніти. А проте все, про що ми з тобою досі розмовляли, привело б нас до такого секретаріату!
Він завершив промову й, випроставшись, відкинувся на спинку лавки. Потім сказав:
— Я, мабуть, знов розчинюся, якщо додам: але у що б це тепер вилилось?
Аґата не відповіла, й запала тиша. По хвилі Ульріх озвався:
— А втім, мені й самому часом здається, що цієї переконаности я не витримаю! Коли я дивився, як ти стояла там, на укріпленні, — півголосом повів він далі, — у мене, сам не знаю чому, раптом прокинулося шалене бажання взяти й що-небудь зробити. Адже досі я й справді іноді робив необдумані речі. Магія тут ось у чому: коли це минало, зі мною немовби ще щось лишалося. Інколи у мене зринає думка, що людина може стати щасливою навіть завдяки злочину, бо він дає їй певний баласт і цим самим, можливо, більшу стійкість на хвилях життя.
Сестра й цього разу відповіла не відразу. Ульріх дивився на неї спокійно, можливо, навіть допитливо, але вже не відчуваючи того, про що перед цим казав, та й узагалі ні про що, по суті, не думаючи. По короткій хвилі Аґата спитала:
— Чи розізлився б ти на мене, якби я скоїла злочин?
— Що тобі на це відповісти?! — промовив Ульріх, знову схилившись над своїм ножиком.
— Невже немає ніякого рішення?
— Ні, жодного справжнього рішення на сьогодні немає. Після цього Аґата сказала:
— Мені хочеться вбити Гаґауера.
Ульріх стримався, щоб не підвести погляду. Слова ці торкнулися його слуху легенько й тихо, але, відлетівши, лишили в пам’яті наче якусь широку колію. На котре з них упав наголос, він одразу забув, йому потрібно було побачити Аґатине обличчя, щоб збагнути, як ці слова розуміти, але йому не хотілося вірити навіть її обличчю.
— Гаразд, — мовив він, — чом би тобі цього й не зробити! Чи є сьогодні на світі взагалі хоч хто-небудь, у кого б ще не прокидалося такого бажання?! То так і зроби, якщо справді на це здатна! Адже це те саме, якби ти сказала: «Мені хочеться кохати того чоловіка за його вади!»
Аж тепер він знову випростався й поглянув сестрі в обличчя. Воно було вперте й навдивовижу схвильоване. Не відводячи від нього погляду, Ульріх спокійно почав пояснювати:
— Тут, бач, щось не так; на цій межі поміж тим, що діється в нас самих, і тим, що діється поза нами, тепер бракує якоїсь сполучної ланки, одне переходить в інше тільки з величезними втратами. Можна навіть сказати, що наші лихі бажання — це тіньовий бік життя, яким ми живемо насправді, а життя, яким ми живемо насправді, — то тіньовий бік наших добрих бажань. Уяви собі лишень, що ти це таки вчинила. Це було б зовсім не те, що ти мала на увазі, й тебе спіткало б принаймні жахливе розчарування.
— А може, я раптом стала б іншою людиною. Ти ж бо сам таке припускав! — перебила його Аґата.
Цієї миті Ульріх кинув погляд убік і мимоволі згадав, що вони тут не самі і їхню розмову чують іще двоє. Стара господиня — а втім, вона мала навряд чи більше сорока, і старішою жінку робило оте лахміття на ній та сліди її смиренного життя — сиділа з радісним виглядом біля плити, а поруч із нею — пастух, який, поки Ульріх з Аґатою гомоніли, повернувся до хижі, хоч захоплені собою гості цього й не помітили. Позгортавши руки на колінах, обоє старих задоволено, схоже, й здивовано дослухалися розмови, що сповнювала їхню оселю, хоч і не розуміли з цієї розмови жодного слова. Вони бачили, що молока гості не пили, ковбаси не їли, це було для господарів справжнє видовище і, може, навіть досить урочисте. Старі навіть не перешіптувались. Ульріхів погляд пірнув у їхні широко розплющені очі, й гість, збентежений, всміхнувся до них, на що з двох господарів відповіла тільки жінка, а чоловік сидів застигло, дотримуючись поважної пристойности.