Ульріх одяг простору, в чорно-сіру кратку м’якововну піжаму, що дуже нагадувала костюм П’єро й щільно облягала лише зап’ястки, щиколотки на ногах і талію; він любив цю піжаму за її зручність, яку після тривалої поїздки й безсонної ночі тепер з приємністю відчував, спускаючись сходами. Та коли він ступив до кімнати, де на нього вже чекала сестра, власне вбрання його глибоко вразило, бо із загадкової волі випадку опинився перед гінким, білявим П’єро в костюмі у сірі й іржаво-бурі смужки та кратки ніжних відтінків, — П’єро, який, на перший погляд, був дуже схожий на нього самого.
— А я й не знала, що ми з тобою близнюки! — сказала Аґата, і її обличчя весело просіяло.
2. Довіра
Вітаючись, вони не поцілувались, а просто доброзичливо стали одне перед одним, потім кожне відступило трохи назад, і Ульріх роздивився сестру краще. Зростом вони пасували одне одному. Коси в Аґати були світліші, ніж чуб у нього, але її суха й духмяна шкіра нагадувала його шкіру — єдине, що йому подобалось у власному тілі. Груди її не розпливались, а були налиті й пружні, і руки й ноги в сестри, здавалося, мали ту видовжено-вузеньку веретеноподібну форму, яка поєднує в собі природну працездатність з красою.
— Сподіваюся, твоя міґрень минула, принаймні слідів її вже не видно, — сказав Ульріх.
— Ніякої міґрені в мене не було, я звеліла сказати тобі так, просто щоб уникнути зайвих пояснень, — відповіла Аґата. — Бо нелегко було б повідомити тобі через слугу річ куди складнішу: на мене найшли лінощі. Я спала. Я звикла лягати тут спати, тільки-но випаде вільна хвилина. Я взагалі ледача — мабуть, від розпачу. Та коли почули, що ти приїдеш, сказала собі: «Сподіваюся, тепер я вже востаннє така, мов сонна муха», — і мене знову схилило на сон — оздоровчий, так би мовити. А слузі я, гарненько поміркувавши, назвала все це міґренню.
— А зі спортом ти не дружиш зовсім? — поцікавився Ульріх.
— Трохи граю в теніс. А загалом я спорт ненавиджу. Поки вона розповідала, він ще раз роздивився її обличчя.
Воно видалося йому не дуже схожим на його власне; та, мабуть, він помилявся, можливо, воно було схоже на його обличчя, як пастель на ґравюру на дереві, тож різниця в матеріалах приховувала від ока збіги в лініях і площинах. Це обличчя чимось викликало в нього тривогу. За хвилю Ульріх збагнув: просто він не може сказати, що воно виражає. В її обличчі бракувало того, що зазвичай дає змогу судити про людину. Це було обличчя, сповнене змісту, але воно не мало нічого підкреслено-виразистого, нічого такого, з чого загалом складаються характерні риси.
— Як вийшло, що ти вдяглася так само, як я? — спитав Ульріх.
— Я про це навіть не замислювалась, — відповіла Аґата. — Я подумала, це буде так мило.
— Це дуже мило! — засміявся Ульріх, — Таку витівку з людьми може утнути лише випадок! Та й батькова смерть і тебе, бачу, не дуже приголомшила?
Агата неквапно звелася навшпиньки й так само повільно опустилася.
— Чи твій чоловік теж уже тут? — поцікавився брат, аби лишень не мовчати.
— Професор Гагауер приїде аж перед похороном. — Здавалося, вона була рада нагоді промовити це прізвище так офіційно й відтрутити його від себе, як щось чуже.