— Нам треба поїсти! — звернувся Ульріх до сестри по-англійському. — На нас дивляться з подивом!
Аґата слухняно взяло трохи хліба й м’яса, а Ульріх заходився їсти рішуче й навіть випив трохи молока. Однак Аґата гучно й невимушено говорила далі:
— Коли я замислююся глибше, то намір серйозно заподіяти йому біль стає мені неприємним. Виходить, убивати його мені, мабуть, не хочеться. Але хочеться стерти його з лиця землі! Роздерти на шматочки, розтовкти їх у ступці й викинути той порох у воду. Ось чого мені хочеться! Знищити геть-чисто все, що було!
— А знаєш, це трохи смішно — те, про що ми тут розмовляємо, — зауважив Ульріх.
Аґата хвилю помовчала, але потім сказала:
— Але ж першого дня ти обіцяв мені допомогти позбутися Гаґауера!
— Ну звісно, допоможу. Але ж не так!
Аґата знов помовчала. Потому зненацька сказала:
— Якби ти придбав чи взяв напрокат машину, ми могли б поїхати через Іґлау до мене, а повернутися кружним шляхом, здається, через Табор. Нікому й на думку не спало б, що ми побували там уночі.
— А хатня прислуга? На щастя, я взагалі не вмію водити машину! — Ульріх засміявся, але потім невдоволено похитав головою: — Оце такі ідеї навідують тепер людей!
— Атож, і це кажеш ти, — мовила Аґата. Вона в задумі пересовувала нігтем з місця на місце шматочок сала, і складалося враження, наче той ніготь, на якому вже з’явилася масна плямка, робить це сам собою. — Але ж ти кажеш і таке: чесноти суспільства — то для святого вади!
— Тільки я не казав, що вади суспільства — це для святого чесноти! — уточнив Ульріх.
Він засміявся, схопив Аґатину руку й витер її своєю носовою хустиною.
— Ти завше відмовляєшся від усіх своїх слів! — дорікнула йому сестра й незадоволено всміхнулася, намагаючись вивільнити пальця, від чого обличчя її взялося рум’янцем.
Обоє старих біля плити, які й далі не зводили з гостей поглядів, тепер, немовби відгукуючись, на все обличчя заусміхалися.
— Коли ти розмовляєш зі мною то так, то так, — тихо видихнула Аґата, — мені здається, неначе я дивлюся у скалки від розбитого дзеркала. З тобою ніколи не можна побачити себе всю, з ніг до голови!
— Ні, — відказав Ульріх, не випускаючи її руки. — Просто сьогодні взагалі не можна ані побачити себе всю, ані всім тілом поворухнутись. Ось у чому річ!
Раптом Аґата облишила спроби випручати свою руку.
— Я, певна річ, не свята, скоріше навпаки, — тихо промовила вона. — Зі своєю байдужістю я була, мабуть, гірша, ніж утриманка. Немає в мене й ділової жилки, тож убити я, мабуть, нікого не зможу. Та коли ти вперше згадав щодо святого — то було вже досить давно, — я щось побачила цілком, «з ніг до голови». — Вона опустила голову, щоб подумати чи щоб не дати зазирнути собі в обличчя. — Я побачила святого — можливо, то була фіґура на водограї. Сказати щиро, я, мабуть, нічого й не побачила, але відчула щось таке, що треба було саме так висловити. Лилася вода, й те, що творив святий, теж лилося через вінця, неначе він сам був чашею водограю, яка спокійно розливалася навсібіч. Отакою, гадається мені, має бути й людина, тоді вона завше чинитиме праведно, і воднораз буде цілком байдуже, що вона чинить.
— Аґата бачить, як вона стоїть серед світу, переповнена святістю й трепету через свої гріхи, і підозріливо помічає, що змії й носороги, гори й ущелини нишком лежать собі у неї в ногах і що вони багато менші, ніж вона сама. Тільки ж як тоді бути з Гаґауером? — стиха покепкував з неї Ульріх.
— Ото ж бо й воно. Йому там не місце. Його треба усунути.
— Я тобі також дещо розкажу, — промовив брат. — Щоразу, коли мені доводилося брати участь у чомусь загальному, в якій-небудь серйозній людській справі, я нагадував сам собі людину, яка перед останньою дією в театрі вибігає на хвилинку надвір, щоб ковтнути повітря, бачить велику темну порожнечу з міріадами зірок і йде геть, лишаючи капелюха, сурдута й саму виставу.