Ці останні кроки й цей поворот припадали на місце, яке — й це відчував і Ульріх — паралізувало людину і про яке в дуже загальних рисах можна сказати таке: будь-яка норма європейської моралі приводить до такої межі, за якою руху далі вже нема; тож людина, свідома власних дій, спершу, поки ще певна своїх твердих переконань, нагадує того, хто бреде мілководдям, а тоді раптом починає поводитися так, неначе боїться, що, коли ступить трохи далі, твердий ґрунт життя на цьому мілководді різко провалиться в безодню й вона, людина, втопиться. У брата й сестри це мало й певний зовнішній вияв: Ульріх міг спокійно, розтлумачуючи говорити про все, що хотів, але тільки доти, доки його слова контролював розум, і таке саме зацікавлення відчувала, слухаючи його, й Аґата; але потім, коли вони змовкали, їхні обличчя напружувалися, схвильовані ще дужче. Саме так і сталося одного разу, коли вони опинилися по той бік межі, перед якою доти несвідомо спинялись. Ульріх заявив:
— Наша мораль має лише одну певну ознаку, це — суперечність її заповідей. А найморальніша з усіх норм — «виняток підтверджує правило»!
Сказати про це його спонукала, мабуть, просто неприязнь до такої системи моралі, яка лише вдає із себе непохитну, а в реальному житті мусить хитатися при кожній потребі, чим якраз і становить протилежність цілеспрямованим підходам і діям, що спираються насамперед на досвід, а вже з нього виводять закони. Ульріх знав, звичайно, про різницю між законами природи й законами моралі, й полягає ця різниця в тому, що першу виводять зі спостережень за аморальною природою, а другі доводиться не такій упертій людській природі накидати; однак він додержувався думки, що тепер таке розмежування в чомусь уже хибне, і саме хотів сказати, що з погляду інтелекту мораль відстала від часу років на сто, через що ж її й так важко пристосувати до нових потреб. Та не встиг він у своєму тлумаченні до цього дійти, як Аґата перебила його відповіддю, що здалася дуже простою, однак цієї миті збила його з пантелику.
— Хіба бути добрим — це недобре? — спитала вона брата, і в її очах промайнуло щось таке, як того разу, коли вони робила з батьківськими орденами те, що, либонь, не кожне назвало б добрим.
— Маєш рацію, — відказав він, пожвавішавши. — Щоб знову відчути первісний сенс, спочатку й справді треба виробити якусь таку норму. Але діти й досі люблять бути добрими, як люблять ласощі…
— Як, до речі, й бути поганими, — додала Аґата.
— А хіба «бути добрим» — це одна із пристрастей лише дорослих? — спитав Ульріх. — Це — одна з їхніх засад! Дорослі не «добрі» — бути такими їм здавалося б дитячою забавкою. «Добре» дорослі тільки чинять; добра людина — це людина, котра має добрі засади й робить добрі справи. І ні для кого не таємниця, що воднораз вона може бути жахливим мерзотником!
— Дивись Гаґауера, — докинула Аґата.
— У цих «добрих» людях криється щось парадоксально безглузде, — промовив Ульріх. — Зі стану вони роблять вимогу, з добродіяння — норму, з буття — мету! У цій сімейці «добрих» ціле життя їдять самі об’їдки, до того ж ходять чутки, буцімто колись було свято, від якого ті об’їдки й зосталися! Певна річ, час від часу ті чи ті чесноти повертаються в моду, але відразу по тому свою свіжість вони знов і втрачають.
— Здається, якось ти сказав був, що той самий вчинок, залежно від обставин, може бути й добрим, і поганим? — спитала Аґата.
Ульріх відповів ствердно. Це була його теорія: що моральні цінності — не абсолютні величини, а поняття функціональні. Та коли ми вдаємося до моралізування й узагальнювання, то вихоплюємо їх з їхнього природного цілого.
— І вже це, мабуть, — те місце, де на шляху до чесноти коїться щось негаразд, — сказав він.
— А то чом би тоді люди моральні були такі нудні, — додала Аґата, — адже їхній намір бути добрими мав би бути, здавалося б, чимось найчарівнішим, найважчим і найцікавішим із того, що лишень можна собі уявити!
Брат завагався; і раптом у нього вихопилися слова, через які він і вона невдовзі опинились у незвичайних взаєминах.
— Наша мораль, — заявив він, — це викристалізувані внутрішні порухи, цілком відмінні від самої моралі! Нічого з того, що ми кажемо, не відповідає дійсності взагалі! Візьми яку-небудь фразу — наприклад, мені саме спала на думку ось така: «У в’язниці має панувати каяття!» Це — фраза, яку можна сказати з чистим сумлінням; але ніхто не сприймає її дослівно, бо тоді довелося б зажадати для в’язнів пекельного вогню! То як же цю фразу розуміти? Безперечно, мало хто знає, що таке каяття, але кожне скаже тобі, де воно має панувати. Або просто уяви собі, як тебе щось підносить. Звідки ж воно в моралі взялося? Коли ж це ми так утелющилися обличчям у куряву, що були щасливі підвестися? Або витлумач буквально слова, що тебе захопила яка-небудь думка. Тієї миті, коли ти фізично відчула б її доторк, ти була б уже в царстві божевілля! І кожне слово слід розуміти саме так — буквально, а то воно, зотлівши, обертатиметься на брехню, але жодне з них сприймати буквально не можна, а то світ перетвориться на божевільню! Якийсь похмурий спогад глибоким дурманом іде від слова, і часом на думку спадає, що все, чого ми зазнаємо й що відчуваємо, — це окремі уламки чогось колись зруйнованого й пошматованого цілого, яке одного разу невдало склали докупи.