— Я хочу знайти, що пишуть про шляхи святого життя. Він підвівся; але не для того, щоб відійти від сестри, а для того, щоб, відступивши на кілька кроків, краще бачити її збоку.
— Не треба сміятися, — мовив він. — Я не набожний; я дивлюся на святий шлях і питаю себе, чи можна їхати ним і на автомашині!
— Я засміялася, — відповіла Аґата, — лише ось чому: мені було дуже цікаво, що ти скажеш. Книжок, які ти з собою привіз, я не знаю, але вони мені, гадаю, не зовсім незрозумілі.
— А з тобою таке бувало? — спитав брат, уже не маючи сумніву, що з нею таке бувало. — Стоїш ти посеред страшної метушні, і раптом твій погляд падає на гру якої-небудь речі, забутої Богом і людьми, і ти вже не годен від неї відірватися?! Нараз її нікчемне існування підхоплює тебе, мов невагому пушинку, яка безсило летить за вітром?!
— Якщо не брати до уваги страшної метушні, на якій ти так наголошуєш, то мені це, мабуть, знайоме, — промовила Аґата й знову не стримала усмішки, побачивши на братовому обличчі прикре збентеження, яке зовсім не відповідало його м’якому тону. — Часом перестаєш бачити й чути, а дар мови втрачаєш і поготів. А проте саме в такі хвилини й відчуваєш, що на мить повернулася до самої себе.
— Я сказав би, — жваво підхопив Ульріх, — що це нагадує те, як дивишся на величезне водяне дзеркало: все таке ясне, що очам здається, ніби вони бачать темряву, а предмети на протилежному березі немовби не стоять на землі, а позависали в повітрі, і їхня ніжна разюча чіткість просто-таки завдає болю й бентежить. У такому враженні не менше здобутку, ніж утрати. Ти з усім пов’язаний і ні до чого не можеш підступитися. Ти тут, а світ там, ти — надособистий, він — надреальний, але обидва просто-таки до болю чіткі, й обидві ці зазвичай неоднорідні суміші розділяє і поєднує темний полиск, переливи, згасання, завмирання й відновлення. Пливеш, як риба у воді чи як птах у повітрі, але немає ні берега, ні гілочки — нічого, крім цієї плавби!
На Ульріха вочевидь зійшло творче натхнення; але металічний тон його запальної й твердої мови контрастував з її невиразним і розпливчастим змістом. Здавалося, Ульріх відмахнувся від обережности, яка зазвичай панувала над ним, і Аґата дивилася на нього вражено, але водночас і з тривожною радістю.
— То ти гадаєш, — промовила вона, — що за цим щось є? Щось більше, ніж «мана» чи яким там іще заспокійливо-огидним словом це можна назвати?
— Ще б пак не гадати!
Ульріх знову сів на своє місце за столом і заходився перебирати книжки перед собою, а Аґата підвелася, щоб його пропустити. Нарешті він, розгорнувши одну з книжок, сказав:
— Святі описують це так. — І почав читати: — «Усі ці дні я був надзвичайно неспокійний. То трохи посиджу, то поблукаю будинком. Це нагадувало муку, й усе ж таки назвати це можна було скоріше насолодою, ніж мукою, бо я не відчував ніякої гіркоти, а відчував щось дивне, неприродно приємне. Я перевершив усі свої здібності й засяг темної сили. Тепер я чув, коли не було звуку, бачив, коли не було світла. Потім серце моє стало незглибимим, дух — безформним, а моя природа — примарною».
Обоє відчули в цих словах щось подібне до того неспокою, який гнав будинком і садком і їх самих, а надто Аґату вразило те, що й святі називають своє серце незглибимим, а дух — безформним; та невдовзі до Ульріха, схоже, повернулась його іронія, і він промовив:
— Святі кажуть: колись я жив ніби під замком, потім звільнився від самого себе й, сам того не усвідомлюючи, поринув у Бога. Імператори-мисливці, про яких ми знаємо з хрестоматій, описують це інакше: вони розповідають, нібито їм явився олень із хрестом поміж рогами, і смертоносний спис випав у них із рук; потім вони зводили на тому місці каплицю, щоб можна було все ж таки полювати й надалі. А багаті, розумні світські дами, з якими я спілкуюся, відразу, щойно ти їх про щось таке спитаєш, дадуть тобі відповідь, що останнім, хто змальовував такі події, був Ван Ґоґ. Щоправда, вони можуть повести мову й не про художника, а про поезію Рільке; але загалом вони надають перевагу Ван Ґоґу, бо в нього вигідно вкладати капітал, до того ж у розпал пристрастей він повідтинав собі вуха — власного малярства йому, бач, було вже замало. Проте більшість наших людей скаже, що відтинати вуха — то не німецький спосіб виражати почуття, а німецький — це неповторна порожнеча погляду згори, якої зазнаєш на гірських вершинах. Для наших людей усамітнення, квіточки й дзюрчання струмочка — втілення людської піднесености. Та навіть у цьому шляхетно-блазенському, примітивному замилуванні природою криється хибно витлумачений останній вияв якогось загадкового другого життя, а отже, виходить, воно, мабуть, усе ж таки є або було!