— Вакаційний настрій, — машинально докинула Аґата.
— Цілком слушно! І коли невакаційне життя-буття видається йому тут «по суті, малозначущим», то це означає лише одне: поки триває відпустка. Отже, сьогодні істина полягає ось у чому: в людини два стани буття, свідомости й мислення, й від смертельного жаху, який це могло б їй навіяти, вона рятується тим, що один стан вважає відпусткою від другого, перервою всередині його, відпочинком від нього чи ще чим-небудь, про що вона, здається їй, знає. А містика, навпаки, була б пов’язана з планами на тривалі вакації. Той канцелярист, мабуть, побачить у цьому щось ганебне й ту ж мить, як він це, зрештою, й робить щоразу наприкінці відпустки, відчує: справжнє життя — в його впорядкованій канцелярії. А хіба ми відчуваємо щось інше? Можна дати чому-небудь лад чи ні — ось від чого завжди залежить те, як людина до чого-небудь поставиться — цілком серйозно чи ні; і саме тут цим переживанням і враженням щастить менше, бо за тисячі років вони не позбулися свого первісного безладу й незавершености. І для таких речей є готове поняття «манія» — манія релігійна чи любовна, як тобі завгодно; можеш не сумніватися: нині навіть більшість людей релігійних так позаражалися науковим мисленням, що не важаться придивитися, що ж це таке горить у самісінькій глибині їхнього серця, і завше ладні назвати той пал по-медичному — манією, навіть коли офіційно висловлюються й інакше!
Аґата звела на брата погляд, в якому щось зашипіло, як ото вогонь під дощем.
— Нарешті ти таки вивів нас зі скрутного становища! — закинула вона йому, коли він змовк.
— Маєш рацію, — погодився він. — Та ось що дивно: ми закрили все це, як ото затуляють дошками небезпечну криницю; але якась краплина цієї жахливої диво-води все ж таки лишилася й пропалює дірку в усіх наших ідеалах. Жоден із них не бездоганний цілком, жоден не робить нас щасливими; всі вони вказують на щось таке, чого немає. Та ми з тобою про це сьогодні вже балакали-перебалакали. Наша культура — то храм чогось такого, що якби воно було не під охороною, то його називали б манією, але воднораз воно й під її охороною, наче у в’язниці, і ми не певні, від чого страждаємо — від надлишку чи від нестачі.
— Мабуть, ти ніколи не важився пускатись на таке безоглядно, — з жалем промовила Аґата, сходячи з драбинки.
Власне, вони давали лад письмовій батьковій спадщині, й від цієї роботи, що згодом стала невідкладною, їхню увагу просто відвертали спочатку книжки, а потім розмова. Нарешті обоє знов заходилися переглядати розпорядження й помітки, що стосувалися розподілу майна, бо день, до якого вони вмовили Гаґауера зачекати, був уже не за горами; та перше ніж вони серйозно приступили до цієї роботи, Аґата підвела очі від паперів і ще раз спитала:
— Настільки ти сам віриш у все, про що розповідав мені? Ульріх, не підводячи погляду, відповів:
— Уяви собі, що в тій череді, коли серце твоє зреклося світу, був злий бик! Спробуй таки повірити, що смертельна недуга, про яку ти розповідала, протікала б інакше, якби твої почуття ні не мить не пригасали! — Нарешті він підвів голову й показав на папери, що лежали в нього під руками. — А закон, право, міра? Гадаєш, вони зовсім зайві?
— То наскільки ж ти віриш? — стояла на своєму Аґата.
— І вірю, й не вірю, — сказав Ульріх.
— Отже, не віриш, — виснувала Аґата.
Цієї миті в їхню бесіду втрутився випадок; коли Ульріх, який ані мав бажання повертатися до їхніх перемовин, ані був достатньо спокійний, щоб по-діловому міркувати, саме заходився збирати розкладені перед собою папери, на підлогу щось упало. То була сяк-так перев’язана пака всілякої всячини, яку разом із заповітом випадково видобули на світ Божий з кутка шухляди в письмовому столі, де вона, забута своїм власником, пролежала, мабуть, десятки років. Ульріх підняв її з підлоги, кинув на неї неуважний погляд і на окремих аркушах упізнав батьків почерк, але не старечий, а ще тієї пори, коли батько був при силі. Ульріх придивився пильніше й, крім списаних аркушів, побачив ще гральні карти, світлини та всілякі дрібнички й хутко збагнув, що саме знайшов. Це була «потайна шухляда» столу. Серед паперів виявилися ретельно записані, переважно масні анекдоти; світлини оголених натур, призначені для пересилання в конвертах поштові листівки з дебелими пастушками, в яких можна було ззаду стягти штанці; гральні карти, на вигляд цілком пристойні, та якщо подивитися на світло, вони показували жахливі речі; чоловічки, які, коли натиснути їм на черевце, витворяли казна-що; і ще багато чого іншого. Старий добродій про ці речі в шухляді вже давно, певна річ, забув, а то вчасно їх знищив би. Вони вочевидь лишилися ще від тієї пори, коли багато хто з уже літніх неодружених чоловіків і вдівців зігрівають собі душу такими непристойностями; однак Ульріх почервонів, опинившись віч-на-віч із несхованою батьковою фантазією, яку смерть відділила від плоті. Він ту ж мить виразно збагнув зв’язок із щойно перерваною розмовою.