І все ж таки першим його імпульсом було знищити ці свідчення, поки вони не потрапили на очі Аґаті. Проте Аґата вже завважила, що йому потрапило до рук щось незвичайне, тож він раптом передумав і підкликав її.
Він хотів зачекати й почути, що вона скаже. Несподівано ним знов опанувала думка, що сестра ж бо, як-не-як, жінка, котра, мабуть, має досвід, і про це він під час триваліших їхніх бесід геть забував. Однак з її обличчя не можна було прочитати, про що вона думає; підпільну батькову спадщину вона розглядала поважно й спокійно, часом неприховано, проте досить стримано всміхаючись. Тож Ульріх, усупереч власному наміру, заговорив сам.
— Оце ось — останні рештки містики! — промовив він роздратовано й весело воднораз. — У тій самій шухляді й заповіт із суворими моральними настановами, й оця бридота!
Він підвівся й заходив туди-сюди по кімнаті. І щойно сказав перші слова, як Аґатине мовчання спонукало його говорити далі.
— Ти спитала, у що я вірю, — почав він. — Я вірю, що всі приписи нашої моралі — це поступки суспільству дикунів.
Я вірю, що всі вони хибні.
З-поза них прозирає інший сенс. Вогонь, який має їх перетопити.
Я вірю, що ніщо не завершено.
Я вірю, що ні в чому немає рівноваги, що все прагне вивершитись коштом чогось іншого.
Ось у що я вірю; це народилося зі мною, чи з ним народився я.
Після кожної фрази він спинявся, бо говорив негучно й мав якось наголосити на важливості свого зізнання. Погляд його затримався тепер на класичних гіпсових бюстах, що стояли вгорі на книжкових полицях; він побачив якусь Мінерву, якогось Сократа; пригадав, що Ґьоте поставив був у себе в кімнаті гіпсову голову Юнони, більшу від натуральної величини. Тривожно далекою видалася йому та пристрасть. Те, що колись було квітучою ідеєю, відтоді обернулося на мертвий класицизм. Стало запізнілою непоступливістю й педантизмом батькових сучасників. Виявилося марним.
— Мораль, яку ми успадкували, така, ніби нас послали йти напнутою над проваллям хисткою линвою, — сказав він, — і не дали нам жодної напутньої поради, крім однієї: «Тримайся рівно й твердо!»
А я, і пальцем не кивнувши, прийшов на світ, схоже, з іншою мораллю.
Ти спитала мене, у що я вірю! Я вірю, що мені можна тисячу разів підручними доказами довести: оце ось — добре чи гарно, і я лишуся до цього байдужим, а робитиму висновок з однієї-однісінької ознаки: підносить мене сама близькість цього чи опускає.
Пробуджує мене це до життя чи ні.
Що про це промовляє — лише мій мозок і мій язик чи й променистий трепет аж у моїх пучках. Але й довести я нічого не можу.
І я навіть не маю сумніву, що людина, котра цьому піддається, — пропаща. Вона опиняється в сутінках. У тумані й казна в чому. У нерозбірливій нудьзі.
Якщо наше життя позбавити однозначности, лишиться ставок із коропами без щуки.
Я вірю, що тоді підлота — це навіть наш добрий геній-охоронець!
Я, отже, не вірю!
Та насамперед я не вірю в те, що добро зв’язує руки злу, — в цю мішанину нашої культури. Це мені огидно! Я вірю, отже, й не вірю!
Але я вірю, можливо, що по якімсь часі люди стануть, з одного боку, дуже розумними, а з другого — містиками. Можливо, наша мораль уже й тепер розпадається на ці дві складові. Я міг би навіть сказати: на математику й містику. На практичну меліорацію й невідомі авантюри!
Уже багато років Ульріх не бував такий щиро схвильований. Він не звернув увагу на те, що у своїй промові вжив слово «можливо», воно здалося йому цілком природним.
Аґата тим часом стояла навколішки перед грубою; поряд на підлозі лежала пака світлин і паперів; Аґата ще раз переглядала кожен аркуш окремо й кидала їх у вогонь. Вона була не зовсім глуха до вульґарної похітливости цих непристойностей. Вона відчувала, як вони збуджують її тіло. У неї було таке враження, немовби вона майже перестала бути сама собою — так наче ото десь у глухій місцині відчуваєш, як зовсім неподалік прошмигнув кролик. Вона не знала, чи не соромно було б сказати про це братові; але вона до глибини душі стомилася й ні про що розмовляти вже не хотіла. Не слухала вона й того, що казав він; серце її надто змучилося від цих злетів і падінь, воно вже нічого не сприймало. Завжди хтось інший краще за неї знав, що правильно, а що — ні; вона про це міркувала, але міркувала — можливо, через те, що їй було соромно, — із зачаєною впертістю. Ступити на недозволений чи потайний шлях — у цьому вона відчувала свою перевагу над Ульріхом. Вона чула, як він обережно знов і знов вертав назад від усього, до чого, захопившись, дійшов, і слова його падали в її слух важкими краплями щастя й журби.