13. Ульріх повертається, і Генерал доповідає йому
про все, що він пропустив
Через два дні Ульріх уже стояв у своєму покинутому будинку. День іще тільки починався. Помешкання було старанно прибране, ніде ні порошинки, все блищало; і книжки й папери, точнісінько так само, як він лишив їх, коли поквапно від’їздив, лежали на столах під наглядом слуги, просто розгорнені чи й помережені тепер уже незрозумілими позначками, а в декотрих поміж сторінками навіть стримів забутий ним олівець. Але все остигло й застигло, як ото метал у плавильного тиґлі, під яким уже ніхто не підтримує вогню. Нестерпно тверезо, безтямно дивився Ульріх на відбиток минулої пори, на матрицю бурхливих хвилювань і думок, що заповнювала ту матрицю пори. Торкатися цих решток самого себе йому було невимовно огидно. «Тепер це тягнеться, — подумалось йому, — крізь двері через увесь будинок, аж до безглуздя отих оленячих рогів у вестибюлі внизу. Яким життям я жив останній рік! — Він, де стояв, заплющив очі, щоб нічого не бачити. — Як добре, що скоро вона до мене приїде, ми влаштуємо тут усе по-іншому!» — подумав він. А потім усе ж таки відчув спокусу відновити в пам’яті останні години, які провів тут; йому здавалося, що він не був удома безкінечно довго, і його потягло на порівняння. Клариса — це було ніщо. Але до того й після того: дивне хвилювання, в якому він квапився додому, а потім цілу ніч таке враження, немовби світ плавиться! «Мов залізо, яке під дуже великим тиском стає м’яким, — подумав він. — Уже починає текти, а все ж лишається залізом. Чоловік силоміць проникає у світ, — ввижалося йому, — та раптом світ навколо нього змикається, й усе вже має інший вигляд. Розпалися зв’язки. Запався шлях, яким він прийшов і яким має йти далі. Мерехтлива замкненість там, де він ще тільки-но бачив мету чи, власне, тверезу порожнечу, що простирається перед кожною метою». Очей Ульріх усе ще не розплющував. Повільно, мов тінь, поверталося те відчуття. Це відбувалося так, немовби воно поверталося на те саме місце, де він стояв тоді й стояв тепер, — оте відчуття, яке жило радше в зовнішньому просторі, ніж усередині, у свідомості; власне, то взагалі було ні відчуття, ні думка, а був якийсь лиховісний процес. Якби тоді хтось був такий самий украй знервований і самотній, як він, той легко подумав би, що то сама сутність світу вивертається нутрощами назовні; і раптом йому стало очевидно (хтозна тільки, чому це сталося аж тепер), так наче він побачив це навіч, просто спокійно озирнувшись назад: передчуття вже тоді провіщало йому зустріч із сестрою, бо від тієї хвилини якісь дивовижні сили вели його дух до… Та перше ніж Ульріх устиг сказати подумки: «До вчорашнього дня», — він так різко стрепенувся й так поквапно відвернувся від своїх спогадів, немовби наштовхнувся на якийсь гострий кут; тут було щось таке, думати про що йому ще не хотілося!
Він ступив до письмового столу й, не роздягаючись із дороги, проглянув пошту на ньому. І був розчарований, коли не виявив там телеграми від сестри, хоча сподіватися на телеграму він і не мав підстав. На столі лежала гора співчуттів упереміш із науковою кореспонденцією та рекламними матеріалами від книготорговців. Були два листи від Бонадеї, на дотик такі товсті, що наразі він навіть не схотів їх розпечатувати. Серед пошти трапилося настійне прохання графа Ляйнсдорфа навідатися до нього, а також два солоденькі листи-цидулочки від Діотими, яка також запрошувала його завітати до неї відразу по приїзді; в одному з тих листів, пізнішому, Ульріх, коли перечитав його уважніше, виявив неофіційні нотки, вельми дружні, сповнені щему й ледве не ніжности. Він узяв список людей, котрі телефонували, коли його не було вдома: ґенерал фон Штум, начальник відділу Туцці, двічі — від домашнього секретаріату графа Ляйнсдорфа, багато разів — жінка, яка не називалася (либонь, Бонадея), директор банку Лео Фішель, а також усілякі ділові дзвінки. Поки Ульріх, усе ще стоячи край письмового столу, читав список, озвався телефон; узявши слухавку, Ульріх почув:
— Військове міністерство, відділ освіти й навчання, капрал Гірш.