— Таж про це саме щойно сказав і я. Коли людині нічого робити й вона не знає, куди себе подіти, то вона така діяльна, що куди твоє діло! Тоді вона репетує, напивається, бешкетує, присікується до коней і людей. Але, з другого боку, адже ти не можеш не визнати: коли людина добре знає, чого хоче, то стає пронозою й лицеміром. Ти поглянь лишень на якого-небудь молоденького ґенштабіста, коли він мовчки зціплює вуста й кривить пику, як у Мольтке. Мине десять років, і він матиме під мундиром черево, як у полководця, тільки воно свідчитиме не про його доброзичливість, як у мене, а про те, що там у ньому — отрута. Отож сказати, скільки сенсу має бути в дії, нелегко. — Він подумав і додав: — Якщо підійти до цього діла правильно, то у військових узагалі можна багато чого навчитись, і в цьому я переконуюся чимдалі глибше й глибше. Та чи не здається тобі, що, сказати б, найпростіше було б усе ж таки знайти високу ідею?
— Ні, — заперечив Ульріх. — То була дурниця.
— Авжеж. Але тоді лишається й справді тільки діяти, — зітхнув Штум. — Та я, по суті, й сам кажу майже те саме. До речі, а чи пригадуєш ти, як я колись попереджував тебе, що всі ці зайві думки зрештою призводять до вбивства? Саме цьому й треба було б запобігати! — констатував він і спокусливо додав: — Хто-небудь там мав би очолити це діло!
— І яке ж завдання твоя добрая ласка зволить покласти тут на мене? — поцікавився Ульріх і, не криючись, позіхнув.
— Я вже йду, — запевнив його Штум. — Та після того, як ми з тобою так гарненько погомоніли, ти, якби хотів бути вірним товаришем, таки міг би взяти на себе одне важливе завдання. Між Діотимою й Арнгаймом діється щось не те!
— Та що ти кажеш! — Господар трохи пожвавішав.
— Сам побачиш, мені не доведеться тобі нічого розказувати! До того ж вона довіряє тобі ще більше, ніж мені.
— Вона довіряє тобі? Відколи ж це?
— Вона вже трохи звикла до мене, — гордо заявив ґенерал.
— Вітаю.
— Атож. А ще ти маєш якомога скоріше побалакати з Ляйнсдорфом. Через його антипатію до прусаків.
— Цього я не робитиму.
— Та ти послухай, я ж бо знаю, що Арнгайм тобі не до шмиги. Одначе зробити це ти однаково повинен.
— Не через це. Я з Ляйнсдорфом узагалі не розмовлятиму.
— Чому ж ні? Такий славний старий добродій. Пихатий, я теж не можу його терпіти, але ж до тебе він чудово ставиться.
— Я тепер умиваю руки від усієї цієї історії.
— Але ж Ляйнсдорф тебе не відпустить. І Діотима не підпустить. А вже я — то й поготів! Ти ж бо не покинеш мене самого?!
— Мені вся ця історія здається надто безглуздою.
— Щодо цього ти, як завжди, маєш цілковиту рацію. Але що на світі не безглузде?! Поглянь ось на мене, я теж геть безглуздий. Без тебе. То ти побалакаєш задля мене з Ляйнсдорфом?
— Але що ж там з Діотимою й Арнгаймом?
— Цього я тобі не скажу, а то ти не побалакаєш і з Діотимою! — Генералові раптом сяйнула думка: — Якщо схочеш, то Ляйнсдорф може взяти тобі в помічники секретаря, який робитиме за тебе все, що тобі не до шмиги. Або я виділю в твоє розпорядження чоловіка з військового міністерства. Ти вмивай руки скільки завгодно, аби лиш вони й далі скеровували мене!
— Дай мені спершу виспатись, — попрохав Ульріх.
— Я не піду, поки не почую від тебе «так».
— Гаразд, посплю й обміркую, — погодився Ульріх. — Не забудь покласти до своєї теки хліб військової науки!
14. Новеньке у Вальтера з Кларисою.
Постановник і його глядачі
То неспокійний його стан погнав Ульріха ввечері до Вальтера з Кларисою. Дорогою він намагався відновити в пам’яті листа, якого стромив кудись у багаж чи згубив, але так уже й не пригадав жодних подробиць, крім останнього речення: «Сподіваюся, незабаром ти повернешся», — та загального враження, що йому треба буде поговорити, власне, з Вальтером; з тим враженням були пов’язані не лише жаль і прикре відчуття, а й зловтіха. На цьому мимовільному, поверховому й мало значущому відчутті він тепер і застряг, замість прогнати його, а в голові панувало ніби запаморочення від висоти, яке минає, коли спускаєшся на землю.
Завернувши до будинку, він уздрів Кларису — та стояла на сонці під бічною стіною, обсадженою персиковими кущами; заклавши руки за спину, вона спиралася на пружне гілля й дивилася вдалину, не помічаючи Ульріха. В її позі було щось самозабутнє й заціпеніле, але воднораз і майже непомітна театральність, яку помічав лише товариш, котрий знав її характерні риси. Вигляд Клариса мала такий, наче грала роль у виставі важливих думок, що бентежили її душу, і одна з тих думок саме захопила її й уже не відпускала. Він пригадав, як вона сказала була: «Дитину я хочу від тебе!» Цього дня ті слова були йому не такі неприємні, як тоді; він тихенько гукнув подругу й зачекав.