Таких людей можна розпізнати вже змалечку, коли вони ще ходять до школи. Вони навчаються не стільки сумлінно — як це називають, плутаючи наслідок із причиною, — скільки старанно й практично. Будь-яке завдання вони готують заздалегідь, як ото звечора треба приготувати на другий день одяг, усе аж до останнього гудзика, якщо хочеш швидко й без затримки зібратися вранці; нема жодної послідовности думок, якої вони не могли б такими п’ятьма чи десятьма наготованими гудзиками закріпити у власній пам’яті, й тут уже нічого не скажеш: пам’ять ця потім має непоганий вигляд і витримує всі випробування. Так ці люди стають зразковими учнями, не викликаючи в товаришів неприязні й осуду, а люди, котрі, як і Ульріх, за своєю вдачею схильні то до невеликої надмірности, то до такої самої трохи недостатньої старанности, — люди ці, навіть коли вони багато обдарованіші, відстають від них так само потихеньку й непомітно, як, бува, підкрадається доля. Він помітив, що потай, по суті, побоюється цієї породи «взірцевих» людей, бо точність їхнього мислення робила в людських очах його власне захоплення точністю трохи сумнівним. «Такі не мають ані крапельки душі, — розмірковував він, — але люди вони добродушні; після шістнадцятьох років, коли в молоді прокидається жвавий інтерес до духовних питань, вони ніби трохи відстають від решти перевесників і ще не здатні до пуття зрозуміти нові думки й почуття, проте тоді орудують десятьма своїми ґудзиками, й настає день, коли вони можуть документально засвідчити, що завжди все розуміли («щоправда, без усіляких непотрібних крайнощів»), а тим часом саме вони зрештою і втілюють у життя нові ідеї, коли для інших людей ці ідеї вже давно стали відгомоном юности чи самотнім максималізмом!» Тож коли сестра знов увійшла до кімнати, Ульріх, хоч усе ще й не розумів, що там у неї, власне, сталося, уже відчував: війна проти її чоловіка, можливо, навіть несправедлива, навряд чи буде чимось аж надто таким гідним, щоб зробити йому велику втіху.
Аґата, схоже, й не сподівалася знайти якесь розумне пояснення своєму рішенню. Збоку її подружнє життя мало вигляд — а цього й слід було очікувати від такого чоловіка, як Гаґауер, — цілком щасливий. Жодних сварок, майже ніяких розбіжностей у думках — хоч би вже через те, що Аґата, як сама сказала, власні думки не звіряла йому з жодного приводу. Певна річ, ніяких скандалів, ані пиятики, ані карт. Навіть жодних парубоцьких звичок. Справедливий розподіл доходів. Лад у домашньому господарстві. Спокійні переходи від жвавого спілкування в людному товаристві до урівноваженого спілкування, коли лишалися вдвох.
— Якщо ти покинеш його просто так, без причини, — сказав Ульріх, — то вас розлучать, але провина за це ляже на тебе. Якщо він, звісно, подасть позов.
— Нехай подає! — з викликом заявила Аґата.
— Можливо, варто було б запропонувати йому невеликі майнові відшкодування, якщо він погодиться залагодити справу миром.
— Я взяла із собою лише те, — сказала вона, — що потрібно для поїздки на три тижні, а крім того, кілька сяких-таких дрібничок і дещо на згадку про ті часи, коли я ще не була заміжня за Гагауером. Решту нехай лишить собі, мені нічого не потрібно. Але позбавити мене чого-небудь у майбутньому нехай і не думає!
Ці останні фрази Аґата вигукнула знову з дивовижним запалом. Зрозуміти її можна було, мабуть, так: вона хотіла помститися тому чоловікові за те, що колись дозволяла йому надто багато чого себе позбавляти. Бойове завзяття, спортивний азарт Ульріха, його винахідливість у подоланні труднощів нарешті пробудилися, хоч він був тим і незадоволений, бо це нагадувало дію збудливого засобу, який спричинив лише зовнішній ефект, ще не викликавши жодного внутрішнього. Намагаючись якось зорієнтуватися, він повагався й перевів розмову на інше.