Вальтер сподівався на таку відповідь від Ульріха, яка викликала б у нього, Вальтера, роздратування. О, тоді він відплатив би йому тією самою монетою, ще й з лишком! Він поклав сказати, що такі люди, як Майнґаст, — справдешні цілителі. «Адже «зцілення» — слово того самого кореня, що й «цілий», — міркував він. — Цілителі можуть помилятись, але вони допомагають нам стати цілісними! — хотів сказати він. А ще він хотів додати потім: — А може, ти взагалі не годен такого собі уявити?» Цієї хвилини Вальтер відчував до Ульріха приблизно таку саму неприязнь, як до зубного лікаря, коли сідав до того в крісло.
Та Ульріх лише неуважно поцікавився, що, власне, Майнґаст писав і робив останні роки.
— Ось бачиш! — розчаровано мовив Вальтер. — Бачиш, ти про це навіть нічого не знаєш, а ганьбиш чоловіка!
— Ох, — зітхнув Ульріх, — та мені про таке й не треба знати, для цього досить уже кількох рядків! — І поставив ногу на східець.
Але цієї миті Клариса затримала його, схопивши за піджака, й прошепотіла:
— Але ж насправді його звати зовсім не Майнґаст!
— Ну звісно, не Майнґаст. Хіба це — таємниця?
— Майнґастом він колись став, а тепер він у нас знов перевтілюється! — прошепотіла Клариса гаряче й загадково, і це шепотіння нагадувало сичання ацетиленового пальника.
Вальтер накинувся на це полум’я, щоб його погасити. — Кларисо! — благально промовив він. — Кларисо, облиш ці нісенітниці!
Клариса всміхалася й мовчала. Ульріх рушив перший сходами нагору; йому кортіло нарешті побачити того посланця, що спустився з гір Заратустри до сімейного життя Вальтера й Клариси, і коли вони піднялися, Вальтер був лихої волі вже не тільки на нього, а й на Майнґаста.
Цей прийняв своїх шанувальників у їхньому темному помешканні. Він бачив, як вони підходили до будинку, і Клариса відразу ступила до нього й на сірому тлі вікна стала маленькою, вузенькою тінню поруч із худою й високою Майнґастовою; їх не відрекомендували одного одному чи, радше, все ж таки відрекомендували, але тільки одного з них: метрові нагадали Ульріхове прізвище. Потому запала мовчанка; Ульріхові стало цікаво, що ж буде далі, й він відійшов до вільного другого вікна, а Вальтер несподівано приєднався до нього, — мабуть, через те, що за рівних цієї хвилини сил відштовхування його просто привабило світло, яке ще тьмяно падало до кімнати з менш затуленого вікна.
Стояв березень. Але на метеорологію можна покладатися не завжди, іноді вона влаштовує червневий вечір раніше або пізніше, ніж треба. Про це міркувала Клариса, коли темінь за вікном видалася їй літньою ніччю. Там, куди падало світло від газових ліхтарів, ця ніч відливала ясно-жовтим полиском. Сусідні кущі нагадували плинну чорну масу. Вихлюпуючись на світло, вони ставали зеленими або білуватими — власне, добре розгледіти це важко було, — обрамлялися зубчиками листочків і погойдувались у світлі від ліхтарів, мов білизна, яку полощуть у спокійному потоці. Тоненька залізна перекладина на карликових стовпчиках — всього-на-всього згадка й нагадування про сякий-такий лад — тяглася трохи вздовж газону, де росли кущі, а тоді зникала в темряві. Клариса знала, що там перекладина взагалі закінчується; колись цій ділянці планували, мабуть, надати доглянутого, як у садку, вигляду, але потім від такого наміру відмовилися. Клариса підступилася ближче до Майнґаста, щоб від його краю вікна бачити якомога далі дорогу; ніс її притиснувся до шибки, а обоє тіл торкалися одне одного так щільно й нерівно, немовби вона витяглася на весь свій зріст десь на гімнастичній драбині, що часом і траплялося; її праву руку, якій довелося потіснитися, відразу обхопили біля ліктя довгі Майнґастові пальці, немов жилаві лапи якогось украй неуважного орла, що бгає шовкову хустку абощо. Хвилину тому Клариса угледіла з вікна чоловіка, з яким було щось не гаразд, хоч вона й не могла збагнути, що саме. Він ішов, то уповільнюючи ходу, то ступаючи якось недбало; здавалося, щось сковувало його волю переставляти ноги; потім чоловік розривав внутрішні пута й кілька метрів ішов, як звичайна людина, котра хоч і не квапиться, але й не плететься. Ритм цього нерівномірного руху захопив Кларису; коли той чоловік проходив під ліхтарем, вона спробувала розгледіти його обличчя, і воно видалося їй застиглим і байдужним. Під передостаннім ліхтарем воно побачилося їй безвиразним, відлюдькуватим і неприємним; та коли він підійшов до останнього, який стояв майже під її вікном, обличчя те виявилося дуже блідим і погойдувалось у світлі туди-сюди, як у темряві погойдувалося туди-сюди саме світло, тому тонкий залізний ліхтарний стовп поряд із цим обличчям мав вигляд дуже випростаного й трепетного і бив в очі своєю ясною зеленавістю настирливіше, ніж йому, власне, годилося б.