Усі четверо помалу почали спостерігати за тим чоловіком, який гадав, що на нього ніхто не дивиться. Ось на очі йому трапилися кущі, вони купались у світлі й нагадали йому зубчасті краї нижньої спідниці, такої грубої, якої він іще зроду не бачив, але побачити хотів би. Цієї миті чоловіка опанувало його рішення. Він переліз через низеньку огорожу, постояв на траві, яка нагадувала йому зелені стружки під деревами в коробці з іграшками, хвильку розгублено дивився собі під ноги, отямився від поруху власної голови, яка обережно озирнулась, і за звичкою сховався в тіні. Поверталися додому ті, кого тепла погода виманила на свіже повітря, здалеку долинав їхній гамір і сміх; це налякало чоловіка, і він спробував знайти моральне відшкодування за це під нижньою спідницею кущів. Клариса й далі не розуміла, що чоловік там робить. Він виходив з-під кущів щоразу після того, як повз них проходив ще один гурт людей, і їхні очі, засліплені ліхтарем, у темряві вже нічого не бачили. Тоді чоловік рушав, не відриваючи ніг від землі, ближче до того світляного круга, як ото входять десь на пологому березі у воду, намагаючись не замочити кісточок. Кларисі впало в око, що його обличчя було змарніле й спотворене — простотаки якийсь блідий диск. Їй стало його страшенно шкода. Але він робив якісь дивні короткі рухи, яких вона довго не розуміла, поки їй раптом довелося з жахом шукати рукою опори; але Майнґаст і досі міцно тримав її за лікоть, тож відвести руку вона не могла й, шукаючи захистку, схопилася за його широку холошу, яка метлялася на нозі в метра, мов знамено в бурю. Так вони й стояли, не випускаючи одне одного.
В Ульріха, який перший (так він гадав) збагнув, що чоловік під вікном — один із тих хворих, котрі ненормальністю свого статевого життя викликають жваве зацікавлення в людей нормальних, спершу марно тривожився, не знаючи, як сприйме це відкриття Клариса — адже натура вона все ж таки дуже невпевнена. Згодом він забув про свою тривогу, і йому й самому скортіло довідатися, що ж, власне, в такій людині відбувається. Тієї миті, міркував він, коли чоловік перелазив через огорожу, переміна сталася, очевидно, така повна, що описати її докладно навіть годі й думати. І дуже природно, ніби таке порівняння було цілком доречне, він одразу згадав про одного співака, який ще хвилину тому їв і пив, а тоді підходить до рояля, згортає на череві руки й, роззявивши рота, щоб заспівати, почасти стає іншим, а почасти й не стає. І ще Ульріх подумав про його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, який умів приєднатися й до релігійно-етичного, й до всесвітньо-банківського, вільного від упереджень, електричного ланцюга. Ульріха вразила цілковита повнота такого перевтілення, яке відбувається всередині, але знаходить собі підтвердження в прихильності зовнішнього світу. Йому було байдуже, як той чоловік унизу дійшов до свого стану психологічно, але Ульріх мимоволі уявив собі, як у хворій голові помалу наростає напруга, мов ото в аеростаті, куди пускають газ, — мабуть, поступово, з дня на день, а він усе ще погойдується на линвах, що тримають його біля землі, поки нечутна команда, якась випадковість чи просто закінчення певного терміну, яке стає причиною чого завгодно, відпустить ті линки, й голова, втративши зв’язок зі світом людей, попливе в порожнечу протиприродности. І ось цей чоловік зі змарнілим і безвиразним обличчям і справді стояв, сховавшись за кущами, й вистерігав, мов хижак, свою здобич. Щоб сповнити свої наміри, він мав би, власне, дочекатись, аби людей на вулиці поменшало й він відчув би себе безпечніше; та щойно його поминав іще один гурт і з’являлася якась самотня жінка, ба іноді вже навіть коли жінка, весело сміючись і не без захисту, проходила повз нього, пританцьовуючи, в гурті, для нього це були вже не люди, а ляльки, що їх недоладно ліпила собі його свідомість. Тоді він переймався до них нещадною жорстокістю, як убивця, і його не спинив би навіть їхній страх перед смертю; але водночас його й самого трохи мордувала думка, що його помітять і проженуть, як собаку, перше ніж він порине в самісіньку глибину нестями, і від страху язик у нього в роті тремтів. Чоловік тупо вичікував, і помалу згасало останнє мерехтіння сутінків. Аж ось до його схованки почала наближатися самотня жінка, й хоч від нього до неї було ще кілька ліхтарів, він, забувши про все на світі, уже бачив, як вона з’являється й зникає у хвилях світла й темряви, нагадуючи просяклий світлом чорний клубок. Тепер і Ульріх розгледів, що це — безформна жінка середніх років. Тіло в неї було, як лантух, наповнений галькою, а обличчя не викликало жодної симпатії, навпаки, воно виказувало сварливу й деспотичну вдачу. Але цей блідий хирляк у кущах, мабуть, знав, як непомітно підскочити до жінки, поки кричати їй буде вже пізно. Тепер він, либонь, відчував у своїй плоті скуте посмикування її очей і ніг і готувався напасти на неї, не давши їй отямитись і захищатися, напасти вже самим своїм виглядом, що заскочить її зненацька, проникне в неї й навіки застрягне в ній, хай би там як вона випручувалась. Це збудження нуртувало й гуло в колінах, руках і горлянці; принаймні так уявлялося Ульріхові, коли він спостерігав, як той чоловік пробирається вже трохи освітленою частиною кущів, готуючись у вирішальну мить вийти й постати перед жінкою. Подолавши останній легкий опір гілля, нещасний безтямним поглядом прикипів до того потворного чужого обличчя, яке погойдувалося вже зовсім на світлі, і його важке хекання слухняно повторювало ритм її кроків. «Цікаво, чи закричить вона?» — промайнуло в Ульріха. Від такої дебелої жінки цілком можна було сподіватися, що вона не злякається, а навпаки, розлютиться й сама дасть волю рукам. Тоді тому божевільному боягузові доведеться кинутися навтіки, а обурена похіть ужене свої ножі в його плоть тупою колодочкою вперед! Але цієї напруженої миті до Ульріха долинули невимушені голоси двох чоловіків, що простували вулицею, і коли він почув їх крізь вікно тут, нагорі, то, очевидно, й там, унизу, вони все ж таки проникли крізь шкварчання збудженої жаги, бо той чоловік під вікном обережно відпустив уже відкинуту запону кущів і нишком шаснув у гущу темряви.