— От погань! — ту ж мить палко прошепотіла Клариса до свого сусіда, анітрохи, однак, не обурившись.
До свого перевтілення Майнґастові не раз доводилося чути від неї такі слова, але тоді вони стосувалися його хвилююче вільної поведінки, і тепер це її слово можна було розуміти, отже, в контексті вже історичному. Клариса припускала, що й Майнґаст, попри своє перевтілення, ще не забув про це, і їй справді здалося, ніби його пальці в неї на руці у відповідь легенько поворухнулись. А загалом цього вечора не було нічого випадкового; і той чоловік теж не просто так, випадково вибрав Кларисине вікно й спинився під ним. Її думка, що вона немилосердно притягує до себе чоловіків, з якими щось не гаразд, була тверда й уже не раз діставала підтвердження. І взагалі, в її ідеях було не стільки плутанини, скільки звички пропускати проміжні ланки, або ж ці ідеї часто були просякнуті емоціями там, де в решти людей таких внутрішніх джерел нема. Її переконаність, що це вона дала колись Майнґастові можливість докорінно перемінитися, сама собою не була така вже й безглузда; а якщо, крім того, взяти до уваги, що ця переміна сталася сама, мимовільно (адже відстані й роки позбавляють людей контактів), і була досить глибока (бо з легковажного баламута зробила пророка), а на додачу ще й те, що невдовзі після від’їзду Майнґаста кохання між Вальтером і Кларисою сягнуло того піку боротьби, на якому лишалося й досі, то й Кларисине припущення, нібито їй з Вальтером довелося взяти на себе гріхи ще не перевтіленого Майнґаста й так допомогти йому в його піднесенні, — це припущення мало під собою не менше підстав, аніж незліченні поважні ідеї, що в них нині вірять люди. А звідси випливав і той обов’язок лицарського служіння, який відчувала за собою Клариса перед Майнґастом після його повернення, і коли тепер вона заводила мову про нове «перевтілення» метра, а не просто про переміну, то цим лише належним чином виражала ту піднесеність, в якій відтоді перебувала. Усвідомлення того, що її пов’язують з кимось багатозначні взаємини, могло Кларису в буквальному сенсі слова підносити. Ніхто до пуття не знає, чи потрібно святих змальовувати з хмарою під ногами, а чи вони просто стоять у повітрі, піднявшись на палець над землею, і саме так було тепер і з
Кларисою, відколи Майнґаст обрав її дім, щоб звершити в ньому свою велику працю з глибоким, очевидно, дуже глибоким підґрунтям. Клариса була закохана в нього не як жінка, а радше як хлопчик, що, захоплюючись дорослим чоловіком, щасливий, коли йому таланить одягти капелюха так, як той, і потай мріє позмагатися з ним і навіть його перевершити.
І Вальтер про це знав. Він не міг ані чути, про що Клариса шепотіла Майнґастові, ані розгледіти більше, ніж дві тіні, які злилися в щільну масу на сутінковому тлі вікна, але він бачив наскрізь усе, геть чисто все. Він також здогадався, що то був за чоловік у кущах, і тиша, яка запала в кімнаті, найважчим тягарем налягла саме на нього. Він бачив, що Ульріх, який нерухомо стояв поруч, напружено дивиться у вікно, і припускав, що ті двоє край другого вікна роблять те саме. «Чому ніхто не порушує цієї мовчанки?! — міркував Вальтер. — Чому ніхто не відчинить вікна й не прожене того виродка?!» Йому спало на думку, що не завадило б викликати поліцію, але телефону в будинку не було, а зробити що-небудь самому, що викликало б зневагу решти трьох, у нього забракло мужности. Адже йому зовсім не хотілося, щоб його називали потім «обуреним міщанином», він просто був украй роздратований! «Лицарський обов’язок» своєї дружини перед Майнґастом він розумів навіть дуже добре, адже Клариса і в коханні піднесення без зусиль собі не уявляла. Піднесення в неї траплялися не від чуттєвости, а лише від шанолюбства. Вальтер пригадував, яка тривожно активна іноді бувала вона в його обіймах, коли він ще мав справу з мистецтвом; але розпалити її інакше, ніж таким кружним шляхом, ніколи не щастило. «Може, в усіх людей справжнє піднесення буває лише від шанолюбства?» — із сумнівом міркував він. Його уваги не уникло те, що Клариса, поки Майнґаст працював, «стояла на чатах», бажаючи захистити його думки своїм тілом, хоч думок тих навіть не знала. З болем поглядав Вальтер на самотнього егоїста в кущах, і той неборака слугував йому застережним прикладом того, які спустошення можуть настати в надто замкненій душі. Водночас його мучило усвідомлення того, що він добре знає, яких відчуттів зазнає Клариса, дивлячись туди, вниз. «Вона, мабуть, трохи збуджена, так ніби щойно хутко вибігла сходами нагору», — подумав він. У картині, що стояла в нього перед очима, він і сам угадував якийсь тиск, так наче в ній, як ото в коконі, була така собі лялечка, що прагла розірвати кокон і вихопитись на волю; він здогадувався, що в тому таємничому тиску, який відчуває й Клариса, вовтузиться воля не просто спостерігати збоку, а, не чекаючи, негайно зробити що-небудь і самому, втрутитись у те, що діється, й звільнити його. Загалом у людей думки випливають, певно, все ж таки з життя, а в Клариси те, що з нею ставалося, щоразу випливало з думок, і цьому божевіллю можна було просто-таки позаздрити! І у Вальтера більше симпатій викликали перебільшення власної, можливо, душевнохворої дружини, ніж, скажімо, розмірковування свого товариша Ульріха, який забрав собі в голову, нібито він — обережний і сміливий. Те, в чому було менше глузду, лежало йому, Вальтерові, чомусь ближче до серця, воно, можливо, не торкалося його самого, закликаючи до його співчуття; принаймні багато хто віддає перевагу божевільним думкам над тяжкими, і Вальтер відчував навіть певне задоволення від того, що Клариса перешіптувалася в темряві з Майнґастом, тоді як Ульріхові судилося стояти німою тінню поруч із ним, Вальтером; він бажав Ульріхові зазнати поразки від Майнґаста. Але час від часу йому завдавало мук побоювання, що Клариса раптом розчахне вікно або збіжить сходами вниз, до кущів. Тоді він ненавидів обидві чоловічі тіні і їхню непристойно мовчазну присутність, яка з кожною хвилиною наражала на чимдалі більшу небезпеку становище того нещасного, маленького, опікуваного ним Прометея, беззахисного перед будь-якою спокусою духу.