— І хоч ти, певна річ, цілком справедливо ним захоплюєшся, тобі до нього, по суті, геть байдужісінько! — рішуче заявила Аґата.
Вона пустотливо й задирливо дивилася братові в очі. Він знову відчув, як щось не дає йому відповісти їй, і змовчав, очікуючи, що їхню розмову ось-ось переб’ють, хоч припиняти їй сам і не важився. Ця ситуація додала Аґаті сміливости.
— За той короткий час, що ми з тобою тут, — повела вона далі, — ти давав мені такі чудові поради, як жити далі, що сама я до них не додумалася б повік, але потім ти щоразу перепитував, чи так воно є й насправді! Мені здається, правда у твоєму розумінні — це сила, яка глумиться над людиною!
Вона не знала, хто дав їй право кидати йому такі докори; адже самій їй власне життя здавалося таким нікчемним, що краще було б узагалі мовчати. Але свою сміливість вона черпала в ньому самому, й це був навдивовижу жіночий стан, коли вона, нападаючи на нього, в ньому ж і знаходила опору, — стан такою мірю жіночий, що це відчув і він.
— Тобі незрозуміле бажання зібрати думки у великі, струнко організовані маси; радощі боротьби, яких зазнає розум, тобі чужі; ти бачиш у цьому лише якусь ритмічну ходу колон, позбавлену індивідуальности безліч ніг, які збурюють істину, наче хмару куряви! — відказав Ульріх.
— А хіба то не ти змальовував мені два стани, в яких ти можеш жити, — змальовував так докладно й чітко, як сама я не спромоглася б зробити ніколи?! — відповіла Аґата.
Її обличчям промайнула, швидко змінюючи свої обриси, хмарка гарячої багряні. Аґаті хотілося довести брата до такої межі, звідки йому вже не було б вороття. Від цієї думки її проймав жар, але вона не знала, чи не забракне їй сміливости, й затягувала вечерю.
Усе це Ульріх знав, здогадався про це; але тепер він зібрався з духом і почав її відраджувати. Він сидів перед нею з непритомним поглядом, силоміць змушуючи свого язика говорити, і враження мав таке, ніби сам не при собі, а зостався, по суті, десь позаду себе й гукає навздогін собі те, що оце каже.
— Припусти, — мовив він, — що в дорозі я надумав украсти в чужого чоловіка золотого портсиґара. І ось я питаю тебе: хіба про таке можливо бодай подумати?! Отож зараз я не хочу навіть розмовляти про те, можна чи не можна виправдувати високою свободою розуму рішення, яке тобі мріється. Нехай це було б навіть справедливо — завдати Гаґауерові образи. Але уяви мене десь у готелі, і я не в скруті, я не професійний злодій, розумово неповноцінним з усілякими спотвореннями в голові й у тілі мене теж не назвеш, і мати в мене — не істеричка, й батько — не п’яниця, і ніщо не затаврувало мене ганьбою, й ніхто не довів до нестями, — а я все ж таки йду на крадіжку! Кажу тобі ще раз: такого не буває в цілому світі! Просто не буває, та й годі! Можна навіть з науковою певністю стверджувати, що такий випадок просто неможливий!
Аґата дзвінко розсміялася:
— Стривай, Уло! А що, коли хто-небудь на це все ж таки піде?!
На ці слова, яких він не очікував, Ульріх і собі засміявся; потім підхопивсь і поквапився посунути на місце стільця, щоб не довелося заохочувати сестру своєю згодою.
Аґата підвелася з-за столу.
— Ти не маєш права цього робити! — благально промовив він.
— Стривай, Улі, — відказала вона, — це ти сам міркуєш уві сні чи це тобі сниться, ніби щось відбувається?!
Це запитання нагадало Ульріхові про його власне твердження, яке він зробив кілька днів тому, — твердження про те, що всі вимоги моралі вказують на певний стан сну, і цей стан звітрився з них, коли вони набули остаточного вигляду. Сказавши про це, Аґата пішла до батькового кабінету, в якому тепер за двома відчиненими дверима спалахнуло світло, й Ульріх, який за сестрою не рушив, побачив в обрамленні цих дверей її постать. Вона читала якийсь папір, тримаючи його на світло. «Невже вона не уявляє собі, що оце на себе бере?!» — подумав він. Але в низці ключів, що її утворюють такі сучасні поняття, як «нервова неповноцінність», атрофія, дебільність і таке інше, не підходив жоден, та й у привабливій картині, яку становила Аґата під час свого прогріху, не було й натяку ні на корисливість, ні на мстивість, ані на якесь інше моральне каліцтво! І хоча, якщо послуговуватись такими поняттями, навіть вчинки злочинця чи напівбожевільного в Ульріхових очах постали б досить стриманими й цивілізованими (адже тут у глибині проглядають спотворені й зміщені мотиви буденного життя), то нестямно-м’яка Аґатина рішучість, в якій змішалися водно чистота й злочинність, цієї хвилини цілком позбавила його самовладання. Ульріх не міг навіть у думці припустити, що ця людина, котра, не криючись, збиралася скоїти лихий вчинок, може бути лихою, і він безпорадно дивився, як Аґата діставала з письмового столу папір за папером, перечитувала їх і відкладала вбік, вперто шукаючи якийсь один. Її рішучість, здавалося, зійшла з якогось іншого, вищого світу до рівня звичайних рішень.