Поки Ульріх спостерігав цю картину, його тривожило також запитання, чому він умовив Гаґауера так легковірно поїхати додому. Йому спало на думку, що від самого початку він поводився так, ніби був знаряддям волі своєї сестри, й досі, навіть коли не погоджувався з нею, давав відповіді, які допомагали їй посуватися до мети. «Правда збиткується над людиною», — заявила була Аґата. «Сказано дуже добре, — подумав Ульріх, — але ж вона зовсім не знає, що таке правда! З роками від неї дерев’яніють руки й ноги, хоча замолоду вона просто підносить людину на своїх крилах!» Він знову сів. Тепер йому раптом здалося, що Аґата не лише перейняла від нього те, що він сказав про правду, — на те, що вона оце робила в сусідній кімнаті, прирік її також він. Адже то він казав, що в найвищому стані людини нема ні добра, ні зла, а є лише віра й сумніви; що тверді правила суперечать глибокій суті моралі й що віра не може постаріти довше, ніж на годину; що, віруючи, не можна скоїти нічого ницого; що передчуття — це стан, сповнений ще глибшої пристрасти, ніж сама правда. І ось тепер його сестра мала намір вийти за межі моралі й пуститися в ті бездонні глибини, де нема жодного іншого виходу, крім одного: або піднестися, або впасти. Робила вона це так, як тоді, коли взяла з його нерішучої руки ордени, щоб замінити їх іншими, і в цю хвилину він любив Аґату, попри її недобросовісність, любив з дивним відчуттям, що це ж від нього перейшли до неї його власні думки, а тепер знов повертаються від неї до нього, збіднівши на розважливість, але пахнучи свободою, мов якась дика істота. І він, тремтячи від зусиль стримати себе, обережно запропонував їй:
— Я відкладу на день свій від’їзд і проконсультуюся в нотаря або в адвоката. Може, те, що ти збираєшся зробити, — жахливо очевидно!
Але Аґата вже з’ясувала, що нотаря, послугами якого колись користувався батько, нема серед живих.
— Тепер жодна душа вже не знає про цю справу, — сказала вона. — Не втручайся!
Ульріх помітив, що вона взяла папір і пробує підробити батьків почерк.
Зацікавившись цим, він підійшов ближче й став у неї за спиною. На столі стосами лежали аркуші, на яких жила батькова рука, і ще майже можна було відчути її рухи; а поруч чаклувала Аґата, немовби актор, що намагається повторити на сцені чиїсь рухи. Дивно було на неї дивитися. Мета, з якою вона це робила, думка, що все це служить підробці, зникла. А по суті, Аґата про це зовсім не замислювалась. Якесь відчуття справедливости проймало її радше полум’ям, аніж логікою. Доброта, порядність і законність, наскільки вона пізнала ці чесноти по знайомих їй людях, а надто по професорові Гаґауеру, завжди поставали в її уяві лише чимось на кшталт виведених з одягу плям; а несправедливість, яка цієї хвилини розпростерла свої крила над нею самою, була для неї світом, що втопає в промінні вранішнього сонця. Їй здавалося, що справедливість і несправедливість — це вже не загальні поняття, не компроміс, досягнений задля мільйонів людей, а чарівна зустріч «мене» й «тебе», безумство первісного творення, ні з чим іще не порівняного й жодним мірилом іще не зміряного. По суті, зі злочину Аґата робила Ульріхові подарунок, віддаючи себе в його руки й сповнена віри, що він зрозуміє її безрозсудство; вона поводилася, мов діти, яким, коли вони хочуть зробити подарунок, але не мають його, спадають на думку найнеймовірніші ідеї. І Ульріх майже про все це здогадався. Стежачи поглядом за її рухами, він відчував таку втіху, якої не відчував ще зроду, бо якесь казкове безглуздя було в тому, щоб раптом цілковито й беззастережно змиритися з тим, що робить хтось інший. Навіть коли й навернулася думка, що чиниться це комусь третьому на зло, то зблиснула вона лише на мить, мов сокира, й він швидко заспокоїв себе — адже те, що робить сестра за столом, наразі нікого ще, власне, не стосується; бо ще хтозна, чи цими спробами пера Аґата таки скористається, а що робить вона в чотирьох своїх стінах — то справа її, поки це не призводить до наслідків поза межами дому.
Нарешті Аґата гукнула брата, обернулась і здивувалася, побачивши, що він стоїть позад неї. Вона прокинулась. Вона написала все, що хотіла написати, й тепер рішуче присмалювала аркуш над свічкою, щоб надати йому давнього вигляду. Вільну руку вона простягла Ульріхові, він її не взяв, але й не стримався, щоб не зібрати на обличчі рясні похмурі зморшки. Тоді вона промовила:
— Послухай! Коли ти бачиш тут суперечність — а ти любиш і один її бік, і другий, справді любиш! — то хіба вже цим самим ти її не усуваєш, незалежно від того, бажаєш цього чи ні?!