— Надто легковажно ти поставила це запитання, — пробурмотів Ульріх.
Але Аґата знала, як він судитиме про це своїм «другим мисленням». Вона взяла чистий аркуш паперу й пустотливо написала старомодним почерком, який так добре вміла підробляти: «Моя лиха донька Аґата не дає жодних підстав змінити ці колись зроблені розпорядження на шкоду моєму славному синові Уло!» Не вдовольнившись цим, на ще одному аркуші вона написала: «Мою доньку Аґату має ще трохи повиховувати мій славний син Улі».
Ось як це, отже, було; але Ульріх, відновивши в пам’яті все до найменшої подробиці, наприкінці так само не знав, що робити, як і спочатку.
Годі й сумніватися: він не повинен був від’їздити, не довівши до ладу справи в батьківському домі. І сучасне марновірство, буцімто нічого не слід сприймати надто поважно, вочевидь влаштувало йому каверзу, спонукавши його наразі не надавати більшої ваги цьому суперечливому епізоду запеклим опором і поступитися полем битви. Не такий страшний чорт, як його малюють; із найнеймовірніших перебільшень, якщо полишити їх напризволяще, згодом постає якась нова середина; страшно було б сідати в потяг і треба було б виходити з дому завжди з пістолетом напоготові, якби не можна було покладатися на закон середніх чисел, що вже сам собою перебільшені можливості робить невірогідними. На волю цього європейського емпіризму Ульріх і здався, коли, всупереч усім побоюванням, вирушив додому. По суті, він був навіть радий, що Аґата показала себе з іншого боку.
А проте, щоб завершити цю справу законно й справедливо, іншого шляху не було: Ульріх мусив тепер — і то якомога скоріше — надолужувати прогаяне. Він мав би, не зволікаючи, надіслати сестрі термінового листа або телеграму, і там, уявлялося йому, мало б стояти приблизно таке: «Я відмовляюся підтримувати з тобою будь-які взаємини, поки ти не!…» Але писати так він не мав жодного наміру, просто тепер це було для нього цілком неможливо.
На додачу, тому фатальному інциденту передувало їхнє рішення чи принаймні намір у найближчі тижні з’їхатися й жити разом, і в той короткий час, що лишався до Ульріхового від’їзду, їм переважно про це й доводилося розмовляти. Спершу вони домовилися, що так буде, «поки триватиме шлюборозлучний процес», щоб Аґата мала пораду й захист. Але тепер Ульріх, відновлюючи все в пам’яті, згадав і про те, як ще раніше сестра заявила, нібито хоче «вбити Гаґауера», і план цей у ній вочевидь працював і набув нового вигляду. Вона рішуче наполягала на тому, щоб якомога скоріше продати сімейну ділянку, й навіть це, певно, мало на меті збути з рук усю власність, хоч могло видатися розважливим і з інших мотивів; у кожному разі сестра з братом вирішили найняти маклерську фірму й визначили умови продажу. Тепер Ульріх мусив, отже, подумати й про те, що буде, власне, із сестрою, коли він повернеться до свого недбало-тимчасового й не цінованого навіть ним самим життя. Становище, в якому вони опинилися, не могло тривати довго. Хоча за цей короткий час вони стали на диво близькі одне одному. «Враження таке, ніби перетнулися дві долі, — подумав Ульріх, — навіть якщо це сталося внаслідок збігу всіляких незалежних одна від одної незначних обставин». А ось щодо Аґати, то вона вбачала в цьому, либонь, більше романтики — адже вони так мало знали одне про одного з тих різноманітних поверхових граней, від яких залежить спільне життя. Коли Ульріх замислювався про сестру неупереджено, то наштовхувався на численні запитання, і навіть про її минуле він певної думки скласти не міг; найімовірнішим, здавалося йому, було таке припущення: до всього, що відбувалося через неї чи з нею, вона ставиться дуже недбало й живе дуже непевними і, можливо, навіть фантастичними очікуваннями, які й супроводжують її реальне життя; таке пояснення напрошувалося ще й через те, що вона так довго жила з Гаґауером і так швидко з ним розірвала. У цю картину вписувалася й та нерозважливість, з якою Аґата дивилася на майбутнє. Вона пішла з дому, й цього їй, схоже, наразі було досить, а від запитань про те, що буде далі, вона ухилялася. Ульріх не міг уявити собі також ані того, що тепер сестра лишиться без чоловіка і, мов юна дівчина, житиме в непевному, але впертому очікуванні, ані того, який має бути чоловік, щоб йому була до пари Аґата; про це він і сказав їй перед самим своїм від’їздом.
Але вона зі страхом — і, либонь, трохи вдаваним страхом — поглянула йому в очі й відповіла запитанням на запитання:
— Хіба я не можу найближчим часом просто пожити в тебе, але так, щоб нам нічого не вирішувати?