— Я в цьому впевнений більше, ніж будь-коли, — просто відповів високий міністерський чиновник, відповідальний за здійснення австрійсько-угорської політики.
Та раптом Ульріха взяв сумнів: Туцці справді такий простодушний чи тільки таким прикидається й має його, Ульріха, за дурня? Він трохи невдоволено облишив тему Арнгайма й поцікавився:
— Я чув, тим часом тут висунули гасло «Діяти!»?
Як завжди, коли йшлося про паралельну акцію, Туцці, схоже, раденько вдавав із себе безневинного й хитренького спостерігача; він стенув плечима й ошкірив зуби в усмішці:
— Не хочу випереджати дружину — ви ж бо почуєте це від неї самої, як тільки вона зможе вас прийняти! — Та по короткій хвилі вусики в нього здригнулися, й у великих темних очах на обличчі кольору чиненої шкіри промайнула якась невпевненість і гіркота.
— Адже ви теж чоловік учений, — нерішуче промовив він, — то, може, поясните мені, що воно означає, коли людина «має душу»?
Скидалося на те, що Туцці справді кортить побалакати на цю тему, а враження, ніби йому гірко, викликала вочевидь його невпевненість. Ульріх відповів не відразу, й господар дому повів далі:
— Коли про кого-небудь кажуть «щира душа», то мають на увазі віддану, обов’язкову, чесну людину — у мене є такий чоловік, директор канцелярії. Але ж це, зрештою, — властивість людини несамостійної! Або душа — властивість жінок, і тоді це означає приблизно те саме, що вони частіше, ніж чоловіки, плачуть і частіше червоніють…
— Ваша пані дружина має душу, — поправив його Ульріх так поважно, ніби констатував, що в неї коси чорні, як воронове крило.
На обличчі в Туцці промайнула легенька блідість.
— Моя дружина має розум, — неквапно проказав він, — її справедливо вважають розумною жінкою. Іноді я докучаю їй і закидаю, що вона — естетка. Тоді вона гнівається. Але це ще не душа… — Він на хвилю замислився, потому спитав: — Чи вам коли-небудь траплялося бачити жінку-містика? Така прочитає вам майбутнє з руки чи з волосини й часом з дивовижною точністю. Це — або такий хист, або викрутас. Та чи вгадуєте ви який-небудь сенс у тому, коли вам кажуть, приміром, буцімто бачать передвістя тої доби, в якій наші душі впізнаватимуть одна одну, не вдаючись до послуг почуттів?… Хочу відразу завважити, — хутко додав він, — що розуміти це треба не просто, скажімо, в переносному сенсі, а так, що коли ви, хоч би там що робили, — чоловік недобрий, то тепер, оскільки доба пробудження душі вже настала, це відчуватимуть багато виразніше, ніж у минулі століття! Чи ви в це вірите?
У Туцці ніколи не можна було втямити, над ким він кепкує — над собою чи над співрозмовником, і Ульріх про всяк випадок відповів:
— Бувши вами, я перевірив би це на досліді!
— Не жартуйте, вельмишановний, це не шляхетно, коли сам у безпеці, — жалісно промовив Туцці. — А дружина вимагає від мене, щоб такі слова я сприймав поважно, навіть якщо я з ними не згоден, і я змушений капітулювати, взагалі не маючи будь-якої змоги захищатися. Тож я й згадав у своїй нужді, що ви теж-бо чоловік учений.
— Обоє тверджень належать, якщо не помиляюся, Метерлінку, — допоміг йому Ульріх.
— Он як!? Невже Ме?… Атож, цілком можливо. Це той, котрий?… Ви тільки погляньте! Дуже добре. То це той самий, котрий стверджує, буцімто правди немає? «Крім, хіба що, для закоханих!» — каже він. Якщо я кого-небудь люблю, то, мовляв, беру безпосередню участь у таємничій правді, яка глибша від звичайної. А якщо ми, навпаки, висловлюємо свою думку, спираючись на спостереження й точні знання про людей, то це, мовляв, жодної цінности не має. І таке сказав теж отой ваш Ме. метр?
— Не знаю, їй-бо не знаю. Може, й він. Це на нього схоже.
— А я вже думав, що то Арнгайм.
— Арнгайм багато чого запозичив у нього, а він — багато чого в інших. Вони обидва здібні еклектики.
— Он як? Тоді це, виходить, речі давні. У такому разі поясність мені, заради Бога, як можна таке сьогодні друкувати?! — здивувався Туцці. — Коли рідна жінка мені відповідає: «Розум іще нічого не доводить, думки не сягають душі!» — або: «Над точністю стоїть царство мудрости й кохання, яке виваженими словами лише оскверняють!», то я розумію, як вона до цього дійшла. Вона — жінка й у такий спосіб захищається від чоловічої логіки! Але чому про це говорить чоловік?! — Туцці присунувся ближче й поклав руку Ульріхові на коліно. — «Правда плаває, як рибина, в невидимому принципі; тільки-но її звідти дістають, вона вмирає». Що ви на це скажете? Може, це пов’язано з відмінністю між людиною «еротичною» й людиною «сексуальною»? Ульріх усміхнувся.