Нарешті Ульріх відповів:
— Але ж Арнгайм хотів одружитися з вами?! Діотима знову сперлася на лікоть і сказала:
— Хіба проблему кохання можна вирішити розлученням чи одруженням?!
«Щодо вагітности я помилився», — подумки констатував Ульріх, не знаючи навіть, що й відповісти на кузинин вигук. І раптом він зухвало заявив:
— А я ж вас від Арнгайма застерігав!
Можливо, цієї миті він відчував за собою обов’язок поділитися з нею тим, що знав про набоба, який пов’язав власну і її душу зі своїми ґешефтами, але Ульріх одразу від цього наміру й відмовився, усвідомивши, що в їхній розмові кожне слово має своє місце — достоту, мов ото речі в його кімнаті, на яких він, повернувшись додому, не побачив жодної пилинки, так ніби хвилину-дві просто був мертвий. Діотима осудливо мовила:
— Не сприймайте це так легковажно. У нас з Арнгаймом глибока дружба, і коли між нами іноді все ж і заходить щось таке, що я назвала б великим страхом, то причина цьому — саме відвертість. Не знаю, чи ви таке коли-небудь відчували й чи на таке здатні, але між двома людьми, котрі досягли певної висоти почуттів, будь-яка фальш неможлива такою мірою, що їм навіть важко одне з одним розмовляти!
У цьому осуді чуйне Ульріхове вухо вловило, що вхід до кузининої душі йому відкрито ширше, ніж звичайно, і, коли вона мимоволі зізналася, що не може розмовляти з Арнгаймом без фальші, він неабияк розвеселився й у відповідь на її відвертість також кілька хвилин демонстрував свою відвертість тим, що й сам нічого не казав, а потім, коли Діотима знов лягла, схилився над нею й по-дружньому ніжно поцілував їй руку. Невагома, мов серцевина бузини, лежала вона в його руці й лишилася там після поцілунку. Пульс її віддавався в його пучках. Легенький, мов пудра, аромат її близькости завис хмаринкою біля його обличчя. І хоч цей поцілунок у руку був просто ґалантним жартом, він нагадував невірність — тим, що лишав після себе такий самий, як і вона, гіркуватий присмак насолоди — немовби ти низенько схилився над кимось і п’єш із нього, як ото п’є воду тварина, вже не бачачи на її поверхні свого віддзеркалення.
— Про що ви думаєте? — спитала Діотима.
Ульріх тільки похитав головою, знову давши їй так — у темряві, освітленій лише останнім оксамитовим мерехтінням, — можливість провести порівняльні спостереження над мовчанням. На думку їй спали чудові слова: «Є люди, мовчати з якими не зважиться навіть найбільший герой». Принаймні зміст, якщо й не слово в слово, такий. Здається, пригадала вона, це була цитата; її навів Арнгайм, а вона, Діотима, сприйняла її на свою адресу. І, крім Арнгаймової руки, вона від перших днів свого заміжжя не затримувала руки жодного іншого чоловіка в своїй довше, ніж на дві секунди, і ось це сталося тепер лише з рукою Ульріха. Захоплена собою, вона не завважила, що тут відбувалося, але вже за мить відчула приємну переконаність у тому, що мала цілковиту рацію, коли не стала пасивно очікувати чи то прийдешньої, чи то неможливої години високого кохання, а скористалася часом нерішучого рішення для того, щоб трохи більше присвятити себе своєму чоловікові. Людям одруженим добре: коли хто-небудь порушує вірність своїй коханій чи своєму коханому, вони мають право сказати собі, що про свій обов’язок не забувають; а позаяк Діотима сказала собі, що повинна — хай буде, що буде — виконувати свій обов’язок там, куди її поставила доля, то вона намагалася виправити недоліки свого чоловіка і вдихнути в нього трохи більше душі. І знов їй спали на думку слова якогось письменника; їхній зміст полягав приблизно в тому, що нема нічого розпачливішого, ніж пов’язати свою долю з нелюбою, і це було ще одне підтвердження тому, що, поки їх не розлучила доля, вона, Діотима, повинна намагатися мати до Туцці якісь почуття. У розумному протистоянні непередбачуваним перипетіям душі, платити за які Діотима вже не хотіла змушувати його, її зусилля стали вже методичними; і вона пишалася книжками, на яких оце лежала, бо в них ішлося про фізіологію й психологію подружнього життя, і тепер ось одне якось доповнювалося одним — і те, що було темно, і що вона мала при собі ці книжки, і що Ульріх тримав її руку, і що вона натякнула йому про той чудовий песимізм, про який незабаром заявить, можливо, і в своїй громадській діяльності, відмовившись від своїх ідеалів; і Діотима, міркуючи отак, час від часу стискала Ульріхову руку так, немовби вже стояли спаковані валізи й настав час розпрощатися з минулим. Потім вона тихенько простогнала, й легенька хвиля болю пробігла на виправдання її тілом; тим часом Ульріх на її потиски заспокійливо відповідав пучкам, й коли так повторилося кілька разів, Діотима, хоч, мабуть, і подумала, що це вже, власне, занадто, але забрати руку не зважилася, бо її долоня так легко й сухо лежала в його долоні, іноді навіть здригаючись, що самій їй, Дотимі, це здавалося неприпустимим натяком на фізіологію кохання, а цього натяку вона нізащо не хотіла виказати, вивільнившись яким-небудь незграбним рухом.