— Мушу сказати, що вона, як на мене, жінка вродлива, — зізналася Діотима. — До того ж неймовірна ідеалістка. Я, власне, лиха на вас за те, що на мою довіру ви претендуєте, а мені ніколи не довіряли!
Цієї хвилини Ульріхові хотілося послати всіх до бісового батька. Йому кортіло налякати Діотиму й покарати Бонадею за її настирливість; а може, він просто відчув на мить, яке далеке від нього те життя, жити яким він собі дозволяв.
— Ну, тоді слухайте, — вирішив сказати він, напустивши на себе похмурого вигляду. — Та жінка — німфоманка, і проти цього я безсилий!
Діотима «офіційно» знала, що таке «німфоманка». Запала мовчанка, потім Діотима, розтягуючи слова, проказала:
— Нещасна жінка! І оце таке ви любите?
— Це таке божевілля! — відповів Ульріх.
Діотимі кортіло довідатись «подробиці»; йому довелося пояснити їй цей «феномен, гідний співчуття», й подати його «в людському світлі». Розповідав він не дуже докладно, а проте нею помалу опановувало відчуття задоволення, основою якого була, мабуть, загальновідома вдячність Господові за те, що вона, Діотима, не така, як та жінка, а верхівка губилася у страху й цікавості і не могла не вплинути на її пізніші взаємини з Ульріхом. Вона замислено промовила:
— Адже це, либонь, просто жахливо — обіймати людину, якій у душі не ймеш віри!
— Ви так гадаєте? — щиросердо відказав їй кузен.
Діотима відчула, як через цей ущипливий натяк у голову їй ударила образа й обурення, але показати це вона не мала права і вдовольнилася тим, що відпустила його долоню; потім, махнувши на прощання рукою, відкинулася на подушки.
— Не треба було вам розповідати мені про це, — промовила вона, вже лежачи. — Щойно ви вчинили дуже негарно щодо тієї нещасної жінки, виказавши її таємницю!
— Я ніколи нічиїх таємниць не виказую! — заперечив Ульріх, не стримавшись, щоб не засміятися з кузини. — Ви таки несправедливі. Ви — перша жінка, якій я довіряю щось про іншу жінку, і підбили мене на це ви самі!
Діотима лишилася задоволена. Вона ще хотіла була сказати щось на кшталт того, що без духовного переродження, мовляв, позбавляєш сам себе найкращого; але на таку заяву вона не зважилася, бо це раптом дійняло до серця її саму. Зрештою, однак, вона згадала про одну з книжок, які оточували її, і це допомогло їй знайти нехитру відповідь, немовби захищену бар’єром офіційности:
— Ви робите помилку, властиву всім чоловікам, — осудливо промовила вона. — У коханні ви сприймаєте партнера не як рівноправну людину, а просто як доповнення до вас самих, а тоді ще й розчаровуєтесь. Ви, бува, не ставили перед собою запитання: а чи не веде до окриленої й гармонійної еротики лише суворіше самовиховання?!
Ульріх мало не роззявив рота; але, мимоволі захищаючись від цієї вченої аґресії, відповів так:
— Чи знаєте ви, що про можливості виникнення і виховання душі мене вже розпитував сьогодні й начальник відділу Туцці?!
Діотима різко звелася в ліжку.
— Як?! Невже Туцці розмовляє з вами про душу? — вражено спитала вона.
— Авжеж, звичайно. Хоче з’ясувати, що воно таке, — підтвердив Ульріх, але вирішив довше не затримуватись і тільки пообіцяв, що, можливо, іншим разом порушить обов’язок мовчати й розповість і про це.
18. Моралістові важко дається написати листа
Цей візит до Діотими поклав край тривожному стану, який не полишав Ульріха після його повернення додому: вже другого дня, ближче до вечора, він сів за письмовий стіл, відразу знову відчув себе тут на місці й затишно і почав писати листа Аґаті.
Йому було ясно — таким легким і ясним іноді буває безвітряний день, — що її легковажний намір украй небезпечний; те, що вона вже зробила, ще могло означати не більше, ніж ризикований жарт, який стосувався лише їх двох; але це залежало тільки від того, чи сестра від свого наміру відмовиться, перше ніж він почне втілюватися в життя, а така небезпека з дня на день зростала. Дописавши до цього місця, Ульріх відклав ручку, і його взяли сумніви, чи варто довіряти пошті листа, в якому відверто йшлося про такі речі. Він сказав собі, що було б, мабуть, з усіх поглядів розважливіше, замість відсилати листа, вже найближчим потягом виїхати до Аґати самому; але робити це йому, з другого боку, видалося, звичайно, й безглуздим, адже він стільки днів про цю справу навіть не згадував. Зрештою Ульріх збагнув: нікуди він не поїде.
Він усвідомив, що причиною цього послужило щось майже таке саме тверде, як рішення. Йому хотілося зачекати й подивитись, чим усе це скінчиться. Перед ним стояло лише одне запитання: якою мірою він справді й недвозначно бажав зачекати, і щодо цього в голові його роїлися всілякі далекосяжні думки.