Отож на самого початку він завважив, що досі щоразу, коли поводився «морально», в духовному сенсі виявлявся в гіршому становищі, ніж тоді, коли діяв чи міркував так, як це зазвичай називають словом «аморально». І це тенденція загальна: адже в ситуаціях, які протиставляють людину її оточенню, вона мобілізує всі свої сили, а там, де людина просто виконує свої обв’язки, вона поводиться, само собою зрозуміло, не інакше, ніж тоді, коли сплачує податки; звідси випливає, що будь-яке зло люди коять з більшою чи меншою мірою фантазії й пристрасти, тоді як добру, навпаки, притаманна очевидна убогість емоцій і їхній жалюгідний стан. Ульріх пригадав, що Аґата дуже безпосередньо висловила це тяжке становище моралі запитанням, чи вже недобре бути добрим. Це ж, мабуть, важко й страшенно цікаво, стверджувала вона, дивуючись тому, що майже всі моральні люди все-таки нудні.
Він задоволено всміхнувся й, міркуючи так далі, виснував, що тепер вони з Аґатою разом опинилися в особливій опозиції до Гаґауера, яку можна приблизно назвати опозицією людей по-доброму поганих до людини по-поганому доброї. Й коли не брати до уваги великої середини життя, яку справедливо займають люди, в чиїх помислах загальні поняття «добро» і «зло» взагалі вже не трапляються, відколи такі люди відірвалися від материної спідниці, то крайні широти, де хто-небудь іще докладає моральних зусиль, нині справді полишені таким по-злому добрим чи по-доброму злим людям, декотрі з яких зроду не бачили, як літає добро, й не чули, як воно співає, і тому вимагають від усіх довкола себе, щоб вони вкупі з ними захоплювалися такою природою моралі, де на засохлих деревах сидять пташині опудала; у відповідь на це другі, по-доброму злі смертні, роздратовані своїми суперниками, виявляють ревне прагнення — принаймні подумки — до зла, ніби переконавшись, що тепер лише в злих діяннях, які ще не такі до решти заяложені, як добрі, ще ворушиться трохи моральної живини. Таким чином, світ міг тоді (певна річ, Ульріх не зовсім усвідомлював таку перспективу) вибирати, від чого йому померти — від своєї спаралізованої моралі, чи від своїх гнучких противників моралі, і він, либонь, і донині не знає, на що з таким грандіозним успіхом урешті зважився, хіба що та більшість, якій узагалі про мораль думати ніколи, взялася б за неї в цьому особливому випадку, позаяк втратила довіру до своєї ситуації, а згодом, звичайно, й багато чого ще; адже людей злих по-злому — тих, на кого дуже легко скласти за все відповідальність, — вже й тоді було так само мало, як тепер, а по-доброму добрі становили собою завдання таке саме далеке, як безкінечно далека зоряна туманність. Та саме про них і міркував Ульріх, а до всього іншого, про що він нібито міркував, йому було байдуже-байдужісінько.
І своїм роздумам він надав ще загальнішої й ще не виразнішої форми, поставивши замість «добра» і «зла» співвідношення, яке існує між вимогами «Зроби!» й «Не зроби!» Адже поки мораль (і це однаковою мірою стосується і духу любови до ближнього, й духу варварської орди) перебуває на піднесенні, «Не зроби!» — то лише зворотний бік і природний наслідок отого «Зроби!»; дія й бездіяльність розпечені до червоного жару, а помилки, з ними пов’язані, великого значення не мають, бо то — помилки героїв і мучеників. У такому стані добро і зло — те саме, що щастя й нещастя всіх людей. Та щойно суперечливе починає домінувати, поширюється і його здійснення вже не викликає аж таких труднощів, співвідношення між вимогою й забороною неминуче виходить за межі вирішального стану, де обов’язок уже не народжується щодня живим і новим, а його, знекровленого й розкладного на «якщо» та «але», доводиться тримати напоготові для всіляких потреб; і ось тут і починається процес, в подальшому перебігу якого чесноти й вади, внаслідок свого походження з тих самих правил, законів, винятків і обмежень, чимдалі дужче уподібнюються одні одним, поки зрештою доходить до тієї дивовижної, але, по суті, нестерпної внутрішньої суперечности, від якої відштовхувався Ульріх: що різниця між добром і злом втрачає будь-яке значення порівняно з тією втіхою від чистої, глибокої й щирої поведінки, яку, втіху, викрешують, мов іскру, і дозволені, й недозволені дії. Атож, хто поцікавиться станом справ неупереджено, той, мабуть, виявить, що заборонна частина моралі на-ладована цією напругою дужче, ніж вимогова. Водночас здається досить природним те, що певних вчинків, які називають «негожими», не можна або, коли вже їх усе ж таки скоєно, то принаймні не слід було скоювати, — наприклад, привласнювати чужу власність чи віддаватися розпусті, тоді як про відповідні моральні традиції — у цьому випадку, отже, щиро, від усієї душі дарувати або з радістю умертвляти тлінну плоть — люди вже майже позабували, а там, де їх іще дотримуються, то це роблять дурні, диваки й хирляві взірці чеснот. І ось у такій ситуації, коли чеснота немічна, а моральна поведінка полягає переважно в обмеженні аморальної, ця друга цілком може видатися не лише самобутнішою й активнішою, ніж перша, але просто-таки моральнішою, якщо можна скористатися цим словом не в контексті права й закону, а як мірило всієї пристрасти, яку взагалі ще викликають питання совісти. Та чи буває що-небудь суперечливіше, ніж потай підтримувати зло, тому що останніми рештками душі, які в тебе ще збереглися, шукаєш добра?!