І таким побитом думки в Ульріха, хоч сам він цього наміру й не мав, знов повернулися до тієї ідеї, яку він, звертаючись до графа Ляйнсдорфа, іронічно назвав «ґенеральним секретаріатом точности й душі»; він і взагалі ніколи не заводив мови про це інакше, ніж збитошно й жартома, але тепер зрозумів, що, відколи й виріс, поводився не інакше, ніж якби такий «ґенеральний секретаріат» і справді можна було створити. Очевидно, міг би він сказати собі на власний захист, кожна розважлива людина носить у собі таку ідею порядку, достоту як ото дорослі носять під одягом образок, що його в дитинстві їм почепила на груди мати, і цей образ порядку, який ніхто не важиться ані сприймати серйозно, ані скинути з себе, може мати вигляд приблизно такий: з одного боку — невиразне віддзеркалення туги за законом праведного життя, законом природним і залізним, таким, що не допускає винятків і враховує будь-які заперечення, законом, що розслаблює, як хміль, і протвережує, як істина; але з другого боку, в тому образі відбивається переконаність, що на власні очі такого закону ніколи не побачиш, власними думками до нього ніколи не дійдеш, що домогтися його виконання можна не проповідями й владною рукою когось одного, а лише зусиллями всіх, якщо це не химера взагалі.
Хвилю Ульріх повагався. Він був, поза всяким сумнівом, чоловік віруючий, який просто ні в що не вірив. Його надзвичайній відданості науці ніколи не щастило змусити його забути, що красу й доброту в людях породжує те, у що вони вірять, а не те, що вони знають. Але віра завжди була пов’язана зі знанням, хай навіть лише з примарними, від давніх-прадавніх днів їхнього чарівного приходу на світ. І та стара частина знань уже давно струхлявіла, заразивши своїм тлінням і віру. Отож тепер цей зв’язок потрібно відновлювати. І, певна річ, не просто піднісши віру «на висоту знань», а все ж, мабуть, якось інакше — так, щоб вона з цієї висоти злетіла над світом. Мистецтва підноситися над знаннями треба вчитися заново. А позаяк нікому окремо це не до снаги, то свої почуття й розум має націлити на це кожна людина, хоч би чим іще вони в неї були заклопотані; і коли цієї хвилини Ульріх подумав про десятирічний, сторічний або й тисячорічний план, що його мало б накреслити собі людство, щоб спрямувати свої зусилля до мети, розгледіти яку насправді воно ще не в змозі, то він, не довго ламаючи собі голову, збагнув, що давно вже уявляв собі це під різноманітними назвами як воістину життя-експеримент. Адже під словом «віра» він розумів не те захиріле бажання знати, не те віруюче невігластво, яке звичайно мають на увазі під цим словом, а радше підковане знаннями передчуття, щось таке, чого не можна назвати ні знаннями, ні ілюзією, але й не вірою, а саме «отим іншим», що не підпадає під ці поняття.
Він рвучко присунув ближче листа, але відразу й відсунув його від себе.
Обличчя в Ульріха, яке щойно в запалі ще горіло, знов погасло, і його небезпечна улюблена думка видалася йому смішною. Немовби поглянувши в різко розчахнуте вікно, він відчув, що його оточувало насправді: гармати, європейські оборудки. Годі було навіть уявити собі, що люди, які отак живуть, коли-небудь зійдуться, щоб обміркувати шляхи своєї духовної долі, й Ульріх мусив визнати, що й історія ніколи не розвивалася в такому продуманому поєднанні ідей, яке можливе хіба в голові окремої людини; ні, історію споконвіку творили так бездумно й марнотратно, немовби її, мов карту, жбурнув на стіл кулак якого-небудь грубого гравця. Ульріхові навіть стало трохи соромно. Усе, про що він протягом цієї години думав-передумав, підозріло нагадувало таке собі «Опитування з метою ухвалення керівних рішень і з’ясування бажань зацікавлених верств населення»; та вже саме те, що він узагалі моралізував, цей спосіб теоретичного мислення, який розглядає природу при світлі від свічок, видався йому вкрай неприродним, адже людина проста, звикла до сонячного світла, завжди береться лише за те, що їй ближче, й ніколи не морочить собі голову жодним іншим запитанням, крім одного, цілком певного: чи може вона зробити те, за що береться, і взагалі на це зважитися.
Наступної хвилини думки в Ульріха потекли знов назад — від загального до нього самого, і він відчув, що означає для нього сестра. Він показав їй той дивовижний і необмежний, той неймовірний і незабутній стан, в якому нема нічого іншого, крім «так». Стан, коли ти не здатний на жоден інший духовний порух, крім морального, а отже, той неповторний стан, коли мораль не знає перерви, навіть якщо ця мораль полягає в тому, що всі дії в такому стані втрачають під собою ґрунт і зависають. А Ульріхова сестра нічого ж бо не зробила, крім того, що простягла до цього руку. Вона була людина, що простягає руку, і замість Ульріхових роздумів прийшли тіла й образи реального світу. Все, про що він міркував, тепер видалося йому просто зволіканням і перехідним станом. Він хотів «поглянути», що вийде із Аґатиного заміру, і цієї хвилини йому було цілком байдуже, що ця таємнича обітниця почалася з ганебного як на звичні уявлення вчинку. Лишалося тільки зачекати й подивитися, чи можна буде мораль «злету й падіння» застосувати тут так само, як просту мораль порядности. І він пригадав, як сестра пристрасно спитала, чи сам він вірить у те, про що їй розповідає; але він і тепер не міг дати їй ствердну відповідь так само, як тоді. Він зізнався собі, що очікує на Аґату, щоб відповісти на це запитання.