Задеренчав телефон, і Вальтер (а це був він), не дуже добираючи слів, заходився квапливо йому щось пояснювати. Ульріх слухав байдуже й терпляче, а коли поклав слухавку й випростався, враження мав таке, ніби дзвінок аж тепер нарешті змовк; довкола знов цілюще розлилася темрява й глибина, але він не сказав би, в чому полягала таємниця — у звуках чи в барвах: це була неначе сама глибина всіх відчуттів. Він усміхнувся, взяв аркуша, на якому почав був писати сестрі листа, і, перше ніж вийти з кімнати, спроквола порвав його на дрібні клаптики.
19. Гайда до Моосбруґера!
У цей самий час Вальтер, Клариса й пророк Майнґаст сиділи навколо великої тарелі з редискою, мандаринами, нелущеним миґдалем, м’яким сиром та великим турецьким чорносливом і поглинали цю вишукану й здорову вечерю. Пророк, худорляві груди якого прикривав знов лише вовняний светр, час від часу нахвалював запропоновані йому натуральні ласощі, а Кларисин брат Зиґмунд — той у капелюсі й рукавичках сидів збоку від столу — доповідав про перемовини, які він знову «провадив» з доктором Фріденталем, лікарем із психіатричної клініки, щоб допомогти своїй «геть божевільній» сестрі побачити Моосбруґера.
— Фріденталь зможе зробити це лише з дозволу суду федеральної землі, він на цьому наполягає, — невимушено завершив Зиґмунд. — А тому суду мало клопотання опікунського товариства «Остання година», яке я вам роздобув, там вимагають рекомендаційного листа від дипломатичної місії, — ми ж бо, на жаль, набрехали, нібито Клариса — чужоземка. Тепер іншої ради вже немає, докторові Майнґасту доведеться завтра навідатися до швейцарського посольства!
Зиґмунд був схожий на сестру, тільки обличчя він мав, хоч і старший, не таке виразне. Якщо поставити їх поруч, то ніс, рот і очі на блідому Кларисиному виду нагадували тріщини на сухій землі, тоді як у брата ті самі риси викликали враження м’яких, ледь розмитих ліній на порослому травою лужку, хоч Зиґмунд, якщо не брати до уваги невеличких вусиків, був гладенько виголений. Міщанського в його зовнішності стерлося багато менше, ніж у Кларисиній, і це надавало йому якоїсь невинної природности навіть тієї хвилини, коли він так безсоромно зловживав дорогоцінним часом філософа. Ніхто б не здивувався, якби у відповідь на його слова з редиски на тарелі раптом ударила блискавка й торохнув грім; але великий чоловік вислухав Зиґмундову вимогу привітно (його прихильники сприйняли це просто-таки як анекдот) і кліпнув очима, мов орел, який терпить на жердці поруч із собою горобця.
І все ж через цю раптову напруженість, яка до кінця так і не розрядилася, Вальтер стримуватись далі вже не міг. Він відсунув свою тарілку, почервонів, як хмаринка на світанку, і з притиском заявив, що здоровій людині, якщо вона не лікар і не санітар, у божевільні робити нічого. Метр погодився і з ним, ледь помітно кивнувши головою. Зиґмунд, помітивши це й за своє життя загалом дечого навчившись, доповнив цей згідливий кивок гігієнічним зауваженням:
— Багатенькі буржуа мають, безперечно, одну паскудну звичку: бачити у психічнохворих і злочинцях щось демонічне.
— Тоді поясність мені нарешті, — вигукнув Вальтер, — чому всі ви намагаєтесь допомогти Кларисі зробити те, чого самі не схвалюєте й що тільки ще дужче її рознервує?!
Йому не відповіла навіть дружина. Вона зробила невдоволену міну, яка своєю відчуженістю від дійсности могла лише викликати страх; на її обличчі дві гордовито довгі лінії залягли уздовж носа вниз, а підборіддя загострилося й затверділо. Зиґмунд не відчував за собою ні права, ні обов’язку говорити за решту товариства. Тож після Вальтерового запитання запала тиша, яку по короткій хвилі порушив Майнґаст; тихо й байдуже він промовив:
— Клариса зазнала надто глибокого потрясіння, цього не можна лишати просто так.
— Коли? — гучно спитав Вальтер.
— Недавно. Увечері біля вікна.