— Усе так зване юдейське питання зникло б з лиця землі, якби юдеї нарешті зважилися розмовляти давньоєврейською мовою, повернути собі давні юдейські імена й носити східну одіж, — заявив він. — Це правда, який-небудь галичанин, котрий розбагатів лише недавно, вже в нас, у штирійських строях і в зеленому капелюсі з китичкою із шерсті сарни десь на еспланаді в Бад-Ішлі матиме вигляд ніякий. Але спробуйте нацупити на нього довгу, всю в складках халамиду, нехай навіть дорогу, під якою сховаються його ноги, і ви побачите, як чудово пасує до такої одежини його обличчя і його розгонисті, жваві рухи! Усе, над чим нині дозволяють собі кепкувати, було б тоді на місці, навіть оті коштовні персні, що їх так полюбляють носити юдеї. Я проти асиміляції, яку практикує англійська аристократія; це процес тривалий і ненадійний. Та поверніть юдеям їхню справжню суть, і ви неодмінно побачите, як вони стануть перлиною, ба навіть своєрідною аристократією серед народів, що вдячно юрмляться навколо трону його величности, або, якщо маєте бажання уявити це собі в картинах буденних і живих, як вони прогулюються нашою Рінґштрасе, а вона ж бо саме тому в світі така й неповторна, що на тій, серед найвищого західноєвропейського шику, за бажанням можна вздріти й мусульманина в його червоній фесці, й словака в овчині, й тірольця з голими литками!
Після цих слів Ульріхові не лишалося нічого іншого, як висловити свій захват прозірливістю його ясновельможности, на долю якого випало, мовляв, ще й відкрити «істинного юдея».
— Авжеж, щира католицька віра привчає, знаєте, бачити речі такими, які вони є насправді, — доброзичливо пояснив граф. — Але ви не вгадаєте, що навело мене на цю думку. Не Арнгайм, ні, про них, прусаків, я тепер не кажу. Одначе є в мене один банкір — віри він, звісно, юдейської, — і з ним мені вже давно й постійно доводиться радитись; і спершу мене завше трохи дратувала його інтонація, та так, що я навіть забував думати про справи. А розмовляє він, бачте, так, ніби хоче переконати мене, що він — мій дядько, себто так, ніби щойно зліз із коня чи повернувся з полювання на тетеруків; одне слово, розмовляє, як люди нашого кола. Але часом, коли він, бува, надто розпалиться, це в нього не виходить, і тоді в його мові прохоплюються юдейські інтонації. Спершу це мене — я про це вже, здається, казав — дуже дратувало, бо щоразу ставалося, як на зло, у важливий для справи момент, отож я мимоволі вже очікував цього і зрештою геть не міг стежити за розмовою чи просто пропускав повз вухо що-небудь важливе. Отоді мені й прийшла в голову ця думка: щоразу, коли той чоловік починав отак розмовляти, я просто уявляв собі, що він перейшов на давньоєврейську, і почули б ви, як приємно це тоді звучить! Заслухатися можна! Адже це — мова богослужіння. Такий мелодійний наспів. Я ж бо, щоб ви знали, дуже музикальний. Одне слово, відтоді він просто немовби під рояль проспівує мені оті складнющі розрахунки із сумарними відсотками й обчислення дисконтного відсотка.
Сказавши це, граф Ляйнсдорф чомусь меланхолійно всміхнувся.
Ульріх дозволив собі вкинути зауваження, що ті люди, вшановані, мовляв, такою увагою й прихильністю ясновельможности, мабуть, не пристали б на його пропозицію.
— Ну звісно, вони на це не пішли б! — сказав граф. — Але тоді їх довелося б примусити — їм же на добро! У такому разі монархія мала б виконати просто-таки світову місію, і тоді вже немає значення — хоче цього друга сторона чи ні! Знаєте, вже багато до чого доводилося спершу примушувати. Але подумайте й про те, що означало б, якби згодом ми виявилися союзниками вдячної юдейської держави, а не імперських німців та прусаків! І це тоді, коли наш Трієст — так би мовити, Гамбурґ Середземного моря, не кажучи вже про те, що з дипломатичного погляду ми були б непереможні, якби на своєму боці мали, крім папи, ще й юдеїв!
Потім він без будь-якого зв’язку додав: