— Не стверджуватиму, — промовив граф Ляйнсдорф, завершуючи цю частину своєї розповіді й переходячи до нової, — що він казав усе саме так, слово в слово. Річ у тім, що Гостніци тримають у Мюрцбруці знамените райнське вино, яке тисяча вісімсот п’ятого року там лишив і забув про нього Генерал Мармон, тому що йому довелося терміново виступити на Відень; і те вино подавали на весіллі. Але в головному кардинал, безперечно, влучив у саму ціль. І коли я тепер питаю себе, як мені це розуміти, то можу лишень сказати: щодо правильности тут сумніву немає, але бути так, либонь, не буде. Тобто немає жодного сумніву в тому, що люди, котрих ми запросили — адже нам кажуть, нібито вони мають представляти розум нашого часу, — зі справжнім життям не мають нічого спільного, і церква може спокійно собі почекати; але ми, добре виховані світські політики, чекати не можемо, ми повинні витиснути добро з такого життя, яке вже воно є. Адже не хлібом єдиним живе людина, а й душею. Душа потрібна, сказати б, для того, щоб людина добряче перетравлювала хліб, і тому слід нарешті. — Граф Ляйнсдорф тримався думки, що політика має стимулювати душу. — Одне слово, має щось статися, — сказав він, — цього вимагає наш час. Нині це відчувають усі, не лише ті, хто має до діла з політикою. Час несе в собі щось тимчасове, і надовго терпцю на нього ні в кого не стане.
У нього народилася ідея дати поштовх хисткій рівновазі ідей, на якій тримається не менш хистка рівновага європейських потуг.
— Який саме поштовх — це, по суті, не має аж такого значення! — запевнив він Ульріха, який з удаваним жахом заявив, що за той час, поки вони не бачилися, його ясновельможність став майже революціонером.
— А чом би й ні! — задоволено відповів граф Ляйнсдорф. — Його превелебність був, звичайно, теж тої думки, що якби пощастило переконати його величність посадити в міністерство внутрішніх справ кого-небудь іншого, то це б означало бодай невеличкий крок уперед, хоча надовго такі дрібні реформи, хай там які нагальні, не зарадять. А ви знаєте, останнім часом я у своїх розмірковуваннях і справді іноді згадую про соціалістів?! — Він зачекав, поки співрозмовник оговтається від неминучого, як він сподівався, подиву, а тоді рішуче повів далі: — Повірте, справжній соціалізм був би зовсім не такий уже й страшний, як люди думають. Ви, мабуть, заперечите, що соціалісти, мов, — республіканці. Атож, просто не треба дослухатися до їхніх балачок, та якщо підійти до них з погляду реалістичної політики, то можна майже з певністю сказати: соціал-демократична республіка з міцною рукою на чолі — цілком можлива форма держави. Особисто я переконаний: якщо тільки ступити їм трохи назустріч, то вони залюбки відмовляться від застосування грубої сили й самі відсахнуться від своїх ганебних принципів. Вони вже й так схиляються до того, щоб пом’якшити класову боротьбу й вороже ставлення до приватної власности. І з-поміж них справді трапляються люди, які ще ставлять державу над партією, тоді як буржуазія після останніх виборів через свої суперечності в національних питаннях повністю радикалізувалася. Лишається імператор, — провадив він, довірчо стишивши голос. — Я вже вам натякнув був, що нам треба навчитися мислити категоріями економічними; однобока національна політика спустошила імперію. Імператорові на всю цю чесько-польсько-німецько-італійську шамотню зі свободою… Не знаю, як це вам краще пояснити, скажу просто: у глибині душі начхати. У глибині душі його величність бажає лише одного: щоб у бюджеті без скорочень схвалили видатки на оборону, бо на них ґрунтується міць імперії, а ще в нього викликають відверту огиду всі оті бундючні буржуазні ідеї, і ця огида живе в ньому, либонь, ще від сорок восьмого року. Але ж, якщо зважити на ті й ті почуття його величности, то він — не хто інший, як, сказати б, перший соціаліст у державі! Гадаю, тепер ви бачите ту чудову перспективу, про яку я оце розповідаю! Лишається тільки питання релігії, де ще є непереборна суперечність, і про це я маю ще раз побалакати з його превелебністю.