Його ясновельможність змовк і поринув у задуму, переконаний, що історія, а надто історія його вітчизни, невдовзі змушена буде переступити через безплідний націоналізм, на якому вона схибнулася, і зробити крок у майбутнє, бо суть історії йому уявлялася двоногою, хоча, з другого боку, — такою собі філософською необхідністю. Тож не дивно, що випірнув граф зі своєї задуми раптово і з тривогою в очах, мов ото нирець, що сягнув був надто глибоко.
— Принаймні ми повинні бути готові виконати свій обов’язок! — сказав він.
— У чому ж ваша ясновельможність бачить тепер наш обов’язок? — спитав Ульріх.
— У чому наш обов’язок? Саме в тому, щоб виконувати свій обов’язок! Це — єдине, що можна робити завжди! Та, щоб побалакати про щось інше. — Граф Ляйнсдорф, здавалося, аж тепер згадав про стос газет і паперів, на яких лежав його кулак. — Бачте, нині народ вимагає міцної руки; але міцній руці потрібні гарні слова, а то нині вона прийдеться народові не до шмиги. І у вас, саме у вас, гадаю я, такого хисту хоч відбавляй. Те, що ви казали, наприклад, останнього разу, перед своїм від’їздом, коли ми всі зібрались у вашої кузини, — що тепер нам — пригадуєте? — не завадило б, мовляв, заснувати ще головний комітет з питань блаженства, щоб воно узгоджувалося з нашою земною старанністю в мисленні. Так просто це, звісно, не вийде, але його превелебність щиро посміявся, коли я йому про це розповів; я, бачте, як то кажуть, трішечки тицьнув його в це носом, і хоч він і любить завше з усього поглузувати, але я добре знаю, як він сміється — від щирого серця чи від гіркоти. А нам без вас не обійтися, любий докторе.
Хоч досі всі висловлювання Ляйнсдорфа цього дня були позначені складною мрійливістю, однак про своє бажання, щоб Ульріх «бодай тимчасово, проте однозначно» відмовився від наміру скласти почесні повноваження секретаря паралельної акції, він заявив так чітко й категорично, до того ж так рішуче поклав руку на плече Ульріха, що в того склалося не зовсім приємне враження, ніби всі ці довгі графові балачки були куди хитріші, ніж він, Ульріх, гадав, і мали на меті лише приспати його пильність. Цієї хвилини він був дуже лихий на Кларису, яка поставила його в таке становище; та оскільки він одразу, щойно в розмові настала перша пауза, скористався люб’язністю графа Ляйнсдорфа й негайно дістав від цього доброзичливого високого вельможі, якому кортіло без упину балакати й балакати, що-найсприятливішу відповідь, то йому, Ульріхові, не лишалося нічого іншого, як, пересилюючи себе, віддячити добром за добро.
— До речі, — зраділо мовив граф Ляйнсдорф, — Туцці вже переказав мені, що ви, може, погодитесь узяти собі кого-небудь з його відділу, щоб перекласти на нього всю неприємну роботу. «Гаразд, — відповів я, — якщо він на це взагалі пристане!» Принаймні це буде чоловік, що склав службову присягу, а мій секретар, якого я теж залюбки надав би у ваше розпорядження, — на жаль, бовдур бовдуром. Тільки секретні службові справи ви тому чоловікові, мабуть, усе ж таки ліпше не показуйте, бо, зрештою, не велика радість, що його рекомендує нам саме Туцці. А загалом робіть надалі так, як вам буде приємно й зручно! — прихильно завершив його ясновельможність ці успішні перемовини.