- Шпигуноманія, я ж вам казав, і ось перед вами її перша жертва!
Спартак з портупеєю уже попереду, і вигляд у нього такий, що двірничихам одразу стає ясно: цей ту комендант.
- Ось привели вам - ваш?
- Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витріщившись на Штепу. - Знати не знаємо!
- От бач! - переглянулись двірничихи. - А каже що він теж студент… Підсуває нам якийсь мартикул, а документів справжніх трясцяма.
- Та я ж вам ще й відстрочку показував!
- Яку відстрочку?
- Відстрочку від служби!
- Яка може бути зараз відстрочка: молодий, здоровий, совісті в тебе нема! Справді, мабуть, перевдягнутий, підкинутий… Перевірте його!
Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на голові, галстучок одним невловимим рухом - на місце. Те, що від був тепер серед своїх, одразу піддало йому духу.
- Ти не мене, а їх перевір, товаришу Павлущенко, - якось по-цапиному мотнувши підборіддям, звернувся він до Спартака. - Так, так, перевір, я цілком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привів!
- Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна із двірничих, вражена тим, як несподівано обертається справа. Друга теж сполошилася:
- Іч, куди верне. Все навиворіт виверта!
- Так, так, - зло осміхаючись, наступав на них Адміністратор. - А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Відправимо вас куди слід, хай ще там перевірять! Може, у вас у пазухах рації німецькі!
- Та чи ти не здурів! - хапаючись за пазухи, заволали двірничихи. - Ось тобі наші пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобі!
При цьому навіть Спартак, забувши про свою поважність, не стримався, усміхнувсь.
- Заспокойтесь, тітоньки, і прийміть подяку за пильність, - сказав він двірничихам. - А зараз ідіть собі, ми самі тут розберемось.
Коли жінки пішли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали розпитувати, як він почував себе в ролі парашутиста.
ѕ Смійтесь, - відмахнувся він, - а я візьму паспорт та піду-таки складати.
Глава 7
Проте в кімнаті, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що, перш ніж іти складати, йому треба замінити на собі сорочку: тітки, крутячи йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями іржі зостались на плечах.
- Таку річ зіпснувати, таку річ, - бідкався Штепа й поліз до чемодана шукати заміну.
Хлопці теж заходилися біля своїх чемоданів, але з іншою метою: пакували свої пожитки. Ніхто з них не знав, коли їм скажуть відправлятись: через тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до відправки вони мають бути вже зараз. Всім добровольцям комендант гуртожитку запропонував здавати речі на збереження в кладову, як це вони роблять щоліта, роз'їжджаючись на канікули.
Богдан, витягши з-під ліжка чемодан, схилився над ним, розкудланий, замислений: перебирає, вкладає студентське своє добро. Кілька сорочок, нещадно запраних в студентській пральні в китайців, пара недавно придбаних футболок, а найбільше - книжки, фотографії, записи. Ось вони цілою групою - хлопці, дівчата сфотографовані між зеленню біля надмогильної пам'ятника батькові українського театру - Кропивницькому. Ось майовка їхня в Лісопарку: Таня, сміючись, гойдається на гілці. Фотографії він, напевне, забере з собою, а куди оці товсті зошити, нотатки, чернетки його майбутньої дипломної роботи про повстання рабів у Боспорському царстві? Стародавній Боспор, Ольвія, степові скіфи та половці, запорозька Хортиця поруч якої нині піднявся Дніпрогес, - все це було улюблене коло його інтересів, здається, він ніколи б не втомився розкопувати, вивчати, досліджувати свої сонячні степи від їхньої сивої давнини аж до буремних літ революції, коли в тих степах літала на тачанці буйна батькова молодість…
Навпроти біля свого ліжка перебирав якісь записи Степура, а далі в кутку шкребеться в міцному дубовому чемодані Мороз; вони теж збираються, примовклі, заглиблені кожен в свої думки.
- А я б, на вашому місці, чемоданів не здавав, - голосно міркує Штепа, вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довіряти комендантові чемодани в такий час… Ви подумали?
- А що їм станеться? - підводить голову Степура.
- Наївняк! Війна йде! Чи, думаєш, місто наше від неї гарантоване? Уяви, що тут робитиметься, коли війна підступить сюди!
- Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на нього з-під нахмурених брів. - Місто ніколи не буде здане.
- А як буде?
- А як буде - то нас не буде. Щирість, переконаність тону, яким було це сказано видно, торкнулись якихось струн і в Штепиній душі.
- Ех, хлопці, хлопці, - зітхнув він біля дзеркала, прилизуючи волосся. - Мабуть, думаєте, що мені все це не болить, що мені все це не дороге. А хіба Штепі нічого втрачати? Тато й мамця мої прості селяни, грамоти не знали, і діди були темні, і прадіди темні, як ніч, а мені, їхньому потомку, Радянська влада шлях відкрила до світла, до університету, до наук. Це, братці, я все добре розумію, і хоч, правда, стипендію зняли, але за внутрішнім своїм переконанням - наш я, наскрізь наш! І якби мені законно сказали: Штепо, здай відстрочку деканові, одержуй обмотки, гвинтівку, іди стріляй, убивай, то хіба став би відмовлятись? І пішов би, і убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце… Ні, я не з-тих, що самі лізуть на рожен.