Бережной Василий Павлович
Людина-маятник (на украинском языке)
Василь Бережний
Людина-маятник
I.
Усi в лабораторiї помiтили: з приходом Флорiки доктор Лавро якось одразу i рiзко змiнився. Де й дiлася його нахмуренiсть, непривiтнiсть у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб'язний, усмiхається, навiть лисина заблищала веселiше!
I все це через новеньку стажистку.
- Звернiть увагу на тi створiннячка, Флорiко! - кликав її до мiкроскопа, щоб показати холерний вiбрiон. - Яка функцiональна досконалiсть! Просто i ясно.
- А як ви вважаєте, Флорiко...
- Погляньте на геннi ланцюжки in vitro*, Флорiко! I отак цiлий день Флорiко та Флорiко.
______________ * У пробiрцi (лат.).
"Що вiн у нiй побачив такого? - знизувала плечима ставна бiлявка в накрохмаленому халатi.- Суха тараня, ноги - обидвi лiвi, та ще й дрiбне!"
Справдi, Флорiка не вирiзнялася красою, зате була запопадлива до роботи. Годинами сидiла над мiкроскопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фiльм. А з пiддослiдними морськими свинками поводилась так, немов тi щось розумiли:
- Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрiбно...
В її великих очах тихо сяяла нiжнiсть. Може, оте сяйво i приваблювало Лавра?
Бiлява красуня не без зловтiхи думала: "Цiкаво, їй вiн також запропонує те, що й менi? На морських свинках експеримент удався, але ж ми - люди! Лавро обiцяв тодi золотi гори, навiть одруження, аби тiльки вона погодилась на експеримент. "Iсторичний експеримент". Фанатик. На кандидата в женихи вiн тодi зовсiм не надавався, але тепер..." Його загравання з Флорiкою викликало в бiлявки невиразний внутрiшнiй протест. Чимось вiн її все-таки зачiпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мiнлива гра iмпульсiв - те, що називають творчим неспокоєм. Профiль його особистостi не вмiщувався у звичних рамках. Залишивши практичну медицину, Лавро з головою поринув у науковi дослiдження, пропагував фiлософiю медицини, все мудрував з генетичним кодом: "Треба пiдiбрати ключик до цього шифру матiнки-Природи!" Колеги, позаочi, звичайно, вже давненько кепкують: серед медикiв Лавро фiлософ, а серед фiлософiв - медик. "I справдi, вдає iз себе хтозна-кого... Штукар. Але ж доктор... Досить вiдомий учений. У нього лише одна вада, але серйозна: окрiм науки, нiяких захоплень, навiть у преферанс не грає. Ще й iронiзує: "В азартну гру тiльки з Природою варто грати!" Вiн з тих, що не пристосовуються до обставин, а навпаки - пристосовують їх до своїх потреб. Сухар. А бач, як любенько та лагiдненько пiдсiв до робочого столика Флорiки. Щось дуже пильно розглядає предметне скло, бубонить... Певне, пiдбиває на експеримент. Бо яке до неї може бути почуття?"
Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальнi зморшки.
- Бачите, Флорiко, лейкоцитарна формула вашої кровi значно вiдхиляється вiд норми. Давайте глянемо правдi в очi: катастрофи ще немає, але...
На обличчя Флорiки набiгла хмарина, дiвчина знiяковiла, на губах з'явилася винувата посмiшка.
- Я лiкуюся у протизобному диспансерi...
- Давно?
- Та вже тривалий час...
- Ну, от бачите, рутинна терапiя позитивного ефекту не дала, хiба не так?
Бiлявцi здалося, що Лавро тiшиться з неефективного лiкування Флорiки, але приглушує свою радiсть, навiть забарвлює голос у спiвчутливi тони, йому нехай що, аби провести свiй експеримент.
Не дiждавшись вiдповiдi, Лавро провадив далi:
- Але, як кажуть, не тiльки свiту, що в вiкнi. У вас, Флорiко, є перспектива на одужання! I не зиркайте на мене так недовiрливо. Я беруся поставити вас на ноги! Просто i ясно.
Дiвчина повернула до нього своє блiде обличчя:
- Справдi?
- Авжеж! Тiльки тут потрiбна... деяка смiливiсть.
Вiї у Флорiки затрiпотiли, як метелики:
- Смiливiсть?
Бiлявка не витримала, повернула голову з пишною зачiскою i, мило усмiхнувшись, кинула "шпильку":
- Тут, Флорiко, йдеться про смiливiсть нашого шановного експериментатора.
- Це само собою, Альбiно, - вибачливо посмiхнувся Лавро.
- Чого ж тодi, дозвольте спитати, ви шукаєте... жертв, хоча iсторiя науки знає не одного дослiдника...
- "Жертв"... - Лавро скривився, наче вiд кислицi. - Ох i язичок у вас, Альбiно... А втiм, ви вже не зможете дорiкнути... Я вирiшив теж.
- На собi?
- Так. Разом iз Флорiкою.
Це подiяло на Альбiну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.
- Оце вже по-чоловiчому! - нарештi видихнула, труснувши золотистими кучерями.
- А буде ще й по-жiночому, як ви допоможете нам з Флорiкою, - поправив окуляри Лавро.
- Ну, якщо зможу... - трохи розгубилася Альбiна, в очах її з'явився вираз настороженого очiкування.
- Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.
- Я? - вражено перепитала Альбiна, тицьнувши пальцем у свої повнi груди. - Ваш експеримент?
- Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерiгаючи, як ви фiлiгранно проводите операцiї. У вас висока експериментальна культура. Не скромничайте, в нашiй лабораторiї ви, Альбiно, перша.
Вона дивилася на обох - Лавра i Флорiку - здивовано i водночас злякано.
- Але ж ми ще не зачiпали генотипу людини. I нiхто в Союзi... i в цiлому свiтi...
- А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. I для вас це нагода...
- Нагода для мене?
- А звичайно. Просто i ясно.
"Справдi, - подумала Альбiна, - вiн каже правду, це нагода..." Холодок остраху пройняв їй груди, вiдчула, що вiзьметься за цю операцiю, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:
- Але ж генетична карта людського органiзму ще не розшифрована, тут можуть бути...
- Несподiванки? - осмiхнувся Лавро. - Промахи? Хто ж вiд них застрахований? Парашут може й не розкритися.
"Фанатик. Самогубець", - змигнуло в очах Альбiни.
Флорiка не озивалася й словом, сидiла, схиливши голову, тiльки iнколи на її по-дитячому довiрливе блiде обличчя набiгала тiнь занепокоєння, дiвчина клiпала вiями.
Лавро кинув запитливий погляд на Флорiку i продовжував, звертаючись до Альбiни:
- Про ступiнь ризику ми вже говорили. Вовка боятись - в лiс не ходити, адже так, Флорiко?
- Так, - хитнула головою лаборантка i зажурено подивилась у вiкно на iнститутський сад, облитий багрянцем призахiдного сонця.
Робочий день закiнчувався, почувся дзенькiт посуду, шум i дзюркотання води з кранiв, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на нiч ховали реактиви i препарати.
Флорiка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче мiсце.
- А знаєте що, дiвчата, - сказав, пiдводячись, Лавро, - якщо ви нiкуди не поспiшаєте, то заходьте до моєї комiрчини, ще трохи поговоримо. Згода?
Авжеж, згода! Обом кортiло якнайбiльше дiзнатися, що там визрiло у Лавровiй головi. Альбiна, внутрiшньо тремтячи, хотiла упевнитись остаточно, чи справдi їй випав шанс, ну, а Флорiка думала про свою недугу.
- Людина живе в океанi мiкробiв i бактерiй, - заговорив Лавро, ходячи по зеленiй килимовiй дорiжцi помiж Флорiкою i Альбiною, що вмостилися в крiслах одна проти одної. - Ви тiльки уявiть собi мiрiади цих невидимих напасникiв, тьма-тьмуща їх так i кишить навколо i в нас. Цi орди атакують нас удень i вночi, кожної митi. Дивно, як людина змогла вижити... Чи, може, спочатку планета була стерильна?
Лавро став бiля широкого вiкна, немов ждучи вiдповiдi на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, i згори вниз, як пiвень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхнiй тон, - вiн говорив, наче перед студентською аудиторiєю, - дратували Альбiну, i вона опускала очi, щоб приховати невдоволення.
- Нi! - патетично вигукнув Лавро i знову заходив по кабiнету. Мiкросвiт з'явився набагато ранiше. Виживанням ми завдячуємо iмуннiй системi: вона виставляє бойовi загони супроти iнфекцiйних агентiв, захищає кожну клiтину нашого органiзму. Але чи може вона функцiонувати безперебiйно i безвiдмовно? Тут вiдповiдь однозначна: нi, не може. Усi структури цього свiту - текучi, мiнливi. Не становить винятку i наша iмунна система, просто i ясно. З плином часу в оборонних лiнiях органiзму з'являються проломи, ворожi загони обминають редути i проникають до фортецi. Настає iнтенсивне старiння, що зрештою веде до неминучого фiналу...