Ти. Наша дійсність є пам'яттю, реалізованою в досвіді, а діяння — досвідом у русі. Слід переступити межі завданої «соціальної», «екологічної», якої завгодно ніші і вийти на відкритий простір, не обчислюваний і не вимірюваний, простір, де є обрій, але обрій — це не межа й не мур, тому що він відсувається, коли до нього наближаєшся; лише із-за обрію приходять у присутність сполохи. Необов'язковість «світогляду» або обов'язковість його не у всьому, тобто можливість залишити гру, коли заманеться, або кали стане страшно, перешкоди, створювані образами-ідолами сублімованого інстинкту і не дощенту затоптаними парусками інтуїції, непроявленість істотних, навала необов'язкових і другорядних моментів, — уся ця жалю гідна картина, сповнена провалами в баченні і пам'яті, яким не зарадить жодна технологія, примушує визнати, що людина живе, не вміючи жити, не знаючи, як жити, живе навмання, наосліп, раз по раз концептуючи, але не констатуючи себе і свого життєвого світу. Тому не зайве остерігатися будь-чиїх правил «хорошого» тону і правил бачення, нав'язаних дискурсом соціуму за посередництвом не однієї, на жаль, мови; охоче підкоряючись тонові влади і її правилам, люди пере-бувають кваплячись і барячись, але майже ніколи не встигаючи і не достигаючи в-часно (тобто сучасної людини майже не існує). До самості треба дорости, а не добігти, її неможливо викликати або узріти в усесвітній павутині.
Я. Неможливо батожити виснажену конячину далі, потай сподіваючись, що мета руху увиразниться в русі, і чим швидшим, інтенсивнішим буде той рух, тим виразнішою постане мета. Чорта з два. Тим більше, що рано чи пізно перед к о ж н о ю конячиною впаде на коліна свій Ніцше, обливаючись сльозами. Немає мети-надзавдання, немає ідеї. Існує ряд завдань, які треба виконати крок за кроком, якщо ти хочеш, щоб твоє побутування в будні — або ж будування — було таким або іншим, пам'ятаючи при цьому, що реальний, а не віртуальний арсенал усіх «таких» якостей має межі, позаяк буття — це буття живого, о д н о г о організму, і кожний конкретний організм мусить бути обмеженим, якщо він хоче бути живим. Ритуал необхідний для ясності усвідомлення і ретельності виконання завдань. Але це не означає, що ти здійснюєш щось виняткове, навіть у тому разі, коли ти виконуєш усі завдання. Адже і завдання, і їхнє виконання або невиконання — лише твоя особиста примха. Не існує мети, але існують мотивації, а це джерело бурхає безперервно. Лише особисті примхи, уявлення і мотивації по-справжньому торкаються нас. В кожному ритуалові мені видається загрозливою аксіологічна і телеологічна установка щодо часу. Хіба буття вимірюється в хвилинах і кількостях? Хіба воно вимірюється взагалі? Буття бувають, пере-бувають, відбувають, забувають, здобувають, набувають, втрачають, але не вимірюють. Хіба буттєвим є прагнення інтенсифікувати буття? «Не варто піклуватися правилами й манерами. Просто розкласти багаття, закип'ятити воду і пити чай. Оце і є чайний ритуал», — сказав дзенський майстер XVI сторіччя Сокей. Хіба живуть заради чогось? Живуть внаслідок чогось.
Ти. Власне ось така діяльність свідомості, автоматична й абсурдна у своїй «буттєвості», про яку ти кажеш, і є витрачанням, а точніше, втрачанням часу. Неосмислене «мислення», животіння свідомості дикої, необробленої і протистоїть потребі культури. Невже ти не розумієш, що в історії, до якої ми потрапили, не існує природної свідомості? Невже ти не бачиш, що власне у свідомості пробиваються на поверхню джерела нетутешності, що лише у цій свідомості покладено обрій, з-поза якого часом вихоплюються сполохи, що лише тут буття просковзує у шпарини просвітків твого бачення? Єству треба дати лад, а не свободу. Стрій, гармонію, а не уніфікацію. Єство мусить виростити той лад із себе — як мушля вирощує перлину довкола чужорідної піщини, страждаючи; необхідно побачити, щó є такою чужорідністю для єства — тутешність чи нетутешність, чи обидві вони — тільки вияви одного і єдиного т р е т ь о г о, а чужорідним є якраз наше єство? Аморфне, невикшталтуване єство, якого не приймуть у себе ні тутешність, ні нетутешність, ані т р е т є, доти, доки воно не створить власної форми, доки воно не пригадає її, доки воно не стане єдиною перлиною з правдивим, нікому — крім неї — не належним кшталтом, словом, доки воно, це єство, не перетворить себе на ідею, яка вже нарешті буде. Інакше єство пропаде. Пропаде її, цієї самості, час. Єство тільки тоді стане і буде вільним, коли в ньому протікатиме лад.