Оця зіркість до моментів перетворення буденного, «пекельного», меншевартісного на потрібне, ба навіть обов'язкове, є однією з характерних, кажучи його ж таки словами, «основоположностей» творчого бачення Скуратівеького; увага, скерована на «другорядних» авторів і «марґінальні» явища, підсвічена рідкісною, дієвою ерудицією, вихоплює з нагромадження буттєвої маси і розрізнених на перший погляд історичних, культурних, літературних фактів те, що є важкодосяжним і направду цінним: зв'язки між ними. Часто дослідник обмежується лише запитаннями про такі зв'язки, можливі за певних обставин, але ці живі, смислотворящі запитання не менш функціональні за «готові» констатації, а проблеми, висвічені таким подеколи екстатичним викликанням-випитуванням історії та культури, можуть стати темами ґрунтовних наукових досліджень. Втім, у синтетичних есеях і статтях Скуратівського з їхньою, річ парадоксальна, ліричною субстанцією важко відокремлювати ті чи інші теми, тези або гіпотези; ці тексти звучать на повний голос лише тоді, коли їх сприймаєш як свого роду ідеограми, як єдину тканину цілісного сюжету. Окремо взята теза: всі європейські «жакерії» закінчувалися поразками, окрім української XVII століття — наскрізним лейтмотивом проходить через кілька текстів збірника, по-своєму організуючи конкретний матеріал, — хай це будуть роздуми над Квітчиним «Паном Халявським», культурологічний пеан Києву, чи один із найпанорамніших есеїв збірника «Українське бароко», — щоразу виопуклюючись іншими аспектами й несподіваними взаємопов'язаннями (Квітка — і Вернадськнй; антропоцентрична культура історії на Заході — і позаісторична культура Абсолюту в Україні тощо).
Ще один жанр Скуратівського складають дослідження українського міфу та основних енерґійних вузлів національної міфотворчості, починаючи від міфологеми «світового дерева», явленого у пролозі до «Лісової пісні» Лесі Українки. Здається, доля цього дерева, яке символічно представляє архітектуру і структуру всесвіту, зображена у драмі-феєрії, складає стрижневий сюжет не тільки міфології, а й української історії та її філософії: «Людська темнота і жадоба у „Лісовій пісні“ вже рубає не просто ліс, а саме онтологічне, космічне коріння людського ж існування».
З властивим йому талантом інакшого бачення звичних речей автор розглядає «інтенсивність народоприсутності» на початку XX сторіччя, яка в українському варіанті продемонструвала волю до синтезу, проявлену, з одного боку, духовною спрагою й ентузіазмом збунтованих мас «пекла», а з іншого — відкритістю до них старої культури. Однак світоглядно безплідний вплив «третього світу» (якому присвячена відома праця Хосе Ортеґи-і-Ґассета) перешкодив здійсненню небаченої культурної моделі: «Міщанське мертве море, де людина з народу втрачає з останнім органічні зв'язки, ні на крок не наближаючись проте до споруд, зведених тисячоліттям світового культурного поступу — ось антисвіт, у якому великі синтези спотворюються, підміняються, а то й просто оббріхуються». Відтак, історична й міфологічна «кріпаччина», уособленням якої нині є «колгоспний монстр», а умовами монструального існування — відсутність радикальних, насамперед економічних реформ, залишається нескасованою. «За тих реформ кожен „мітоносій“ здобуде-отримає те, що таїться на самісінькому семантичному дні його леґенди», — передбачає Скуратівський, переглянувши сьогоденне побутування східно-, південно- та західноукраїнського «міфів» («Зі спостережень над сучасною українською „мітологією“»).
Смисловим осердям другої частини (а по-своєму і цілої книги) є есей «Українське бароко», де органічно сполучаються чи не всі улюблені теми нашого автора, починаючи від того-таки «покріпачення» й закінчуючи потребою синтезу. У своєму історіософському «пригадуванні» української барокової культури або ж загалом «України — XVII» дослідник називав три «першопоштовхи-надподії» (Відродження, відкриття Нового Світу, Реформація), які започаткували розгортання Нового часу з його індивідуалізмом і чимдалі успішнішими спробами побудови єдиної світової цивілізації, вказуючи на амбівалентний характер кожного зі згаданих імпульсів, які «у безлічі перетворених форм і відгуків» мігрували на Схід. Так, скажімо, Відродження принесло сюди філологічну (а отже й критичну) та риторичну культуру, викшталтувану на античних та середньовічних латиномовиих зразках, але водночас його супроводив «нещадний егоїстичний стиль», який у виконанні нової центрально-східноєвропейської еліти перетворює суто художню свободу на стиль екзистенційний, «на поведінку, нігілістично вивільнену від будь-якого суспільного чи релігійного обов'язку». З іншого боку, Реформація, до безсумнівних досягнень котрої слід зарахувати релігійну свободу, толерантність і стояння індивіда віч-на-віч із Богом без посередників, водночас породжує суспільний розкол, фанатичні дискусії або релігійний релятивізм, не позбавлений прагматичної підкладки. Додамо від себе, що Україна до сьогодні не звідала такого потужного для розвитку національної самосвідомості — як релігійної, так і літературної — духовного імпульсу Реформації, котрим був переклад Біблії національними мовами, позаяк жодне з тлумачень Святого Письма сучасною українською мовою не є задовільним під жодним можливим оглядом, насамперед стилістичним і герменевтичним. (Не кажучи вже про курйозні друкарські помилки, якими часто сповнені ці назагал ошатно видані книги. Задля прикладу, в одному з найгірших видань, яке гуляє від церкви до приватного помешкання, і вихідними даними котрого є загадкове «D.T. - 40/89 — 30.000» зустрічаємо, опріч незчисленної кількості інших неточностей, таку макабричну фразу (Мт. 15; 39): «І відпустивши народ, Ісус сів до човна, і прибув у сторони Магадану»).