— Але навіщо йому було викрадати торбу отих банкнотів, що їх друкував Філов.[5]
Ілієв хотів було відповісти, та в цей момент відчинилися бічні двері і до холу ввійшов підліток років п'ятнадцяти, в новому плащі. В руці він тримав скрипку у футлярі. Хлопець чемно привітався.
— Татку, я йду на урок, — сказав він і, помітивши, що в нас серйозна розмова, вийшов.
— Так… То що я хотів сказати?.. — Господар потер лоба.
— Йшлося про банкноти, — нагадав я.
— Вони не дуже цінували банкноти… Не настільки вірили Філову. Все обертали у золото. Тому за весь час майже не відкривали на «Комету» банківських рахунків. А Костов, кажуть, викрав цілий сейф золота.
— Отакі були компаньйони?
— Компаньйони… — пробурмотів Ілієв зневажливо. — Наче кіт з собакою… Тільки про людське око компаньйони…
— То як же можна було довірити усе золото Костову?
— Не думаю, щоб йому довірили. Усі троє переїхали на віллу Костова в Княжеві.[6] Мали там, видно, спільну схованку. А в ніч на восьме Костов тихенько випорожнив схованку й подався з Андрєєвим на аеродром.
— Хто такий Андрєєв?
— Шофер. Шофер Костова. Разом з Костовим зник і Андрєєв.
— Він теж утік до Німеччини?
Напевно, — стенув плечима Ілієв.
Ви вірите в це?
— Звідки мені знати?.. — Господар здивовано подивився на мене. — Так казали тоді.
— А ви втекли б? — спитав я.
— Я? А чого мені тікати?
— А чого втік Андрєєв? Він був шофером, як і ви. Мав же, певно, жінку й дитину. Чому ж усе покинув і втік до Німеччини?
— Звідки мені знати?.. Так тоді казали.
— Ну, гаразд. Повернімося до сучасності. Медаров скаржився на щось? Боявся чогось?
— На серце скаржився, на що ж інше… — відказав Ілієв. — З серцем зле, а мастику не полишав. Правда, по двісті грамів на день, але й це шкодить… Коли-небудь та виникне перебій у серці, і край… Так воно й сталося.
— Воно-то так… — погодився я. — Принаймні здається, що так. А насправді…
Я закурив нову цигарку, потім подивився господареві у вічі й мовив трохи іншим тоном:
— Слухайте, Ілієв. Щодо смерті Медарова ви безумовно маєте рацію. Справді, він мертвий. Що ж до іншого, ваша версія, боюся, не підтверджується фактами. Медаров помер не через серце. Медарова вбито.
— Вбито? — повторив господар, підкреслено здивувавшись.
— Авжеж, — кивнув я. — Невже ви не підозрювали, що це могло статися?
Ілієв дивився на мене, наче не міг збагнути запитання.
— Ви не припускали, що Медарова вбито? — наполягав я.
— Чого я мав припускати? — злякано глянув на мене господар.
— А чому не можна було припустити? — відповів я. — Навіщо ж тоді вартовий біля дверей? Для чого робили обшук? Чому я сиджу тут і розмовляю з вами? Гадаєте, через те, що у когось розрив серця? Далебі, ви ж не дитина!
— Кажу вам, і на думці не мав… — знічено промимрив Ілієв.
— Може, ви не були певні? Може, припускали, але не були певні?
— Чесно кажучи, навіть не припускав, — твердив своє господар. — Гадав, усе це тому, що Медаров сидів у тюрмі…
Я намагався перехопити його погляд, але Ілієв безтямно втупився в коричневу фаянсову статуетку на столі. Можливо, господар каже неправду… А може й справді нічого не розуміє у формальностях слідства. Я закурив, намагаючись передбачити, на яку з цих версій наштовхне мене поведінка співрозмовника. Але той сидів нерухомо.
— Та-ак… — нарешті порушив я мовчанку. — А я сподівався, що ви подасте мені найкращу допомогу.
— Чому саме я? — стріпнувся господар.
— Як це чому? А тому, що ви робітник, що ця влада — це ваша влада, тому, що саме такі, як ви, — її найнадійніша опора.
— Я завжди робив усе, що міг, — втомлено промовив Ілієв. — Не хочу вихвалятись, але на заводі мене вважають за взірець. Все, що я маю, дала мені влада… Тому і я віддаю все, що можу…
Він замовк. Я теж мовчав, машинально лічив удари настінного годинника, який чітко відклацував секунди. Ледве дійшов до десяти, як Ілієв відірвав погляд од фаянсової статуетки й глянув на мене. В очах у нього прозирали і пригнічення, і мука, і благання. — Скажіть, товаришу, чим я завинив?.. От уже стільки років ударно працюю, маю дім, один син уже скінчив школу й пішов до армії, другий — кращий учень у класі, вчиться, як бачили, на скрипці. Скрипка… В його роки я не знав іншого інструмента, ніж французький ключ, а він, бачте… Діти ростуть, ми працюємо, взагалі живемо, як люди… І раптом до мене припирається колишня людина, оселяється в моїй хаті, вплутує мене в свої справи… Скажіть, чим я завинив?.. Крім того, що, як дурень, впустив його…