Як на мене, не таке вже і погане життя. Якщо вчора Мак-Олі збирався на вечірку Бучана, це пояснює вбрання, у якому його знайшли, але не те, що він робив у Чорному місті за кілька миль від «Бенгальського клубу».
— Як ви можете пояснити те, що вчора він був у Коссіпорі[15]?
Вона похитала головою.
— Боюся, ніяк. Він ніколи не заходив на територію індійців без поважної причини. Відвідував лише одне місце — сирітський притулок того проповідника, але той у Дум-Думі[16], а не в Коссіпорі.
— Дум-Дум? — Щось у цій назві знайоме.
— Район біля нового аеродрому, за десять миль звідси. Там розташований військовий завод, де винайшли експансивні кулі. Сподіваюся, ви про нього чули.
— Звісно.— Я пригадав демонстрацію цих куль у Скотленд-Ярді. Експансивні кулі — одні з перших у світі куль із м’яким наконечником, які, влучаючи в тіло людини, розплющувалися і завдавали максимальних пошкоджень. Можна сказати, що експансивні кулі не пробивали, а розривали тіло. До війни ми залюбки користувалися ними, щоб придушити повстання місцевих племен у Африці. Пізніше міжнародна конвенція їх заборонила, і немало наших генералів вважають це дуже недоречним.
— У будь-якому разі,— продовжила вона,— учора він не мав жодної причини відвідувати сирітський притулок.
А якби і мав, подумав я, навряд чи з’явився б там у чорній краватці.
— А що в нього було заплановано на сьогодні?
— Він мав зустрітись із лейтенант-губернатором о дев’ятій, щоб обговорити бюджет на наступний період, після цього — обід із директором одного з місцевих банків. Більше в щоденнику нічого немає.
— Коли Мак-Олі не прийшов на зустріч о дев’ятій, чи телефонував хтось від лейтенант-губернатора, питався, де він?
Вона трохи подумала і похитала головою.
— Ні. Я тут із восьмої. Перший дзвінок із приймальні лейтенант-губернатора був об одинадцятій: телефонував мій знайомий, щоб сказати, що знайшли тіло.
— А військова розвідка? — запитав я.— Чи мав до них Мак-Олі якесь відношення?
Вона широко розкрила очі.
— Мені невідомо, капітане. Якщо і мав, то тримав язика за зубами.
Суттєві запитання у мене скінчилися. Я поміркував, чи не запитати у неї щось несуттєве, але гостинністю вродливої жінки краще не зловживати. Що довше ти біля неї, то більше шансів вона має тебе розкусити. Я подякував за приділений час і підвівся, щоб іти. Вона встала і провела мене до дверей.
— Капітане,— сказала вона на прощання,— якщо я можу ще чимось допомогти, дайте мені знати.
Я подякував, іще разок крадькома поглянув на ці гладенькі засмаглі ноги, а тоді почув, як з мого рота злетіли слова:
— Якщо пропозиція і досі в силі, то я був би радий, якби ви показали мені Чоурінгі-роуд.
Вона посміхнулась.
— Гаразд, капітане. Із задоволенням.
Я спустився сходами і зупинився, запалив сигарету і подивився в далечінь. Сонце стало схоже на червоний диск на заході, спека спадала. Це не означає, що стало комфортніше, просто не так жарко. Вважалося, що сутінки тут — найкраща пора дня, хоч і тривали вони недовго. Ніч камінням падала на тропіки. Перехід від світлого дня до темряви відбувався менше ніж за годину.
Над головою пролетіла зграя птахів і приземлилась у центрі площі. Я перейшов дорогу і схилився над поруччям: дивився у воду і розмірковував над тим, що почув від прекрасної міс Ґрант. Александр Мак-Олі, шотландець, родом звідкілясь неподалік від Данді, двадцять п’ять років у Індії, без друзів і родини. Радник повновладних урядовців, завдяки чому й отримав безліч ворогів. Огидна робота, навіть власна секретарка вважала його покидьком. Та раптом кілька місяців тому він знайшов Бога і став геть іншою людиною.
І це аж ніяк не проливає світла на те, хто міг бажати йому смерті. Я кинув недопалок у воду і подивився, як він із шипінням погас. Недалеко ж я просунувся, от хіба дізнався про зв’язок Мак-Олі з Бучаном та чому він розгулював у костюмі пінгвіна. Якщо не брати до уваги знайомство з Енні Ґрант, звісно. Чомусь це здавалося найбільшим успіхом, відколи я покинув Лондон.
На вулицях засвітилися ліхтарі. Спочатку жовто-гарячим світлом, а невдовзі — сліпучо білим. Урядові заклади та крамниці закривалися на ніч. У темряву виливалися потоки чиновників і крамарів. Я повертався на Лал-базар, маневруючи поміж робітників, які квапилися і штовхалися, аби влізти в трамвай, що довезе їх додому.
Лал-базар заливало світло, крізь шпарини віконниць проривалося жовте сяйво. На столі мене чекала записка від Не Здавайся. Я зателефонував у «яму» і попросив чергового сержанта запросити Банерджі. За хвилину той уже стукав у мої двері. Увійшов, відсалютував і став, виструнчившись, як велетенський олов’яний солдатик.
— Ви не на параді, Не Здавайся,— сказав я.
— Сер?
— Вільно, сержанте. Не варто віддавати честь, щоразу як заходите до кабінету.
Бідолаха насупив брови.
— Ні, сер. Перепрошую, сер. Хочу доповісти новини. Я послав охоронця в морг, як ви і наказали. Доступ до тіла матимуть лише уповноважені особи.
— Добре,— похвалив я.— А розтин?
— Призначений на завтра, сер. У нас лише один патологоанатом. Заявив, що в нього черга трупів на кілька тижнів, але я натиснув, пославшись на невідкладність і делікатність справи, і попросив, дуже наполегливо, змінити для нас порядок черговості. Моє прохання його не дуже потішило, але врешті-решт він погодився зробити послугу і призначив на завтра.
— Ви, певне, були вельми переконливим.
— Може, кілька разів згадав ім’я комісара. От воно і допомогло.
— Авжеж.— Я був уражений.— А я й забув, що ви з ним на ти. Ще щось?
— Вас шукав помічник інспектора Дігбі, сер. Я сказав, що ви в Будинку письменників опитуєте секретарку Мак-Олі. Він відповів, що це могло почекати і до ранку.
— Ви знаєте, чого він хотів?
— Гадаю, знайшов якусь зачіпку.
Новина мене приголомшила. Щоразу, коли колезі вдавалося вхопити кінчик нитки, у мене з’являлося дивне гірко-солодке відчуття: хвилювання від того, що справа зрушила з місця, забарвлене обуренням, що хтось інший може мене затьмарити. Я списував це на природну жагу змагання. І на невпевненість у собі.
— Якщо він мав би зачіпку, то зачекав і розказав би мені сьогодні або ж лишив повідомлення. Де він зараз?
Сержант знизав плечима.
— Не знаю, сер.
— Добре. Завтра почну день із розмови з ним,— сказав я.— І, Не Здавайся, на нас завтра чекає багато чого. Хочу зустрітися з містером Джеймсом Бучаном. Можеш дізнатися, де він, і домовитися про зустріч? А ще було б добре опитати людей, які знали Мак-Олі: його слуг і колег. Знайди імена й адреси. І ще потрібно простежити за християнським проповідником. Ім’я Ганн або Данн, або щось дуже схоже. Він керує сирітським притулком у Дум-Думі.
Банерджі вийняв із нагрудної кишені маленького записника й олівця і квапливо записав мої інструкції.
— Так, сер,— сказав він.— Беруся за це негайно.
Іще один душний вечір. Вологість така висока, що повітря здається мокрим. Незважаючи на це, я вирішив не брати рикшу, прогулятися до своєї квартири за милю звідси. Не те щоб я був проти рикш. Хоча в Калькутті вони тягали візки лише пішки. Не можу сказати, що вони були мені до душі, але проти них я нічого не мав. У тому, щоб тягати візок, немає нічого ганебного. Це робота, а будь-яка робота наділяє людину гідністю і забезпечує їжу на столі. Я вирушив пішки, бо, як підтвердить будь-який бувалий поліцейський, єдиний спосіб вивчити місто — пройти кожен його квадратний дюйм.
Маршрут додому я обрав звивистий. Спершу Боу-базар, тоді ліворуч на Коледж-стрит, авеню малесеньких книгарень, повз побілені портики лікарні Медичного коледжу і до вулиці Мачуа-базар. То була територія Калькуттського університету. «Заснований 1857 року,— заявляла табличка.— Найстаріший університет в Азії». Схоже на правду, якщо не рахувати місцевих інститутів, а на них краще і не зважати, бо деякі були на кілька тисячоліть старішими.