Пансіон «Королівський бельведер» розташувався на площі Маркуса і нагадував приморський пансіон удома. Традиції Борнмута[17], експортовані в спекотну Бенгалію. Попри назву, королівського у ньому було мало, але там підтримували чистоту і до контори діставатися було зручно. А найголовніше, він недорогий. Помічник лорда Таггарта оплатив мені там кімнату на місяць. Досить часу, сподіваюся, щоб знайти постійну квартиру.
Пансіон належав командиру у спідниці, місіс Теббіт, дружині полковника індійської армії (у відставці) Теббіта. І своїм кораблем вони з полковником керували вправно. Сніданок подавали між пів на сьому і пів на восьму, а вечерю між сьомою і пів на дев’яту. Їжа була такою, що у порівнянні з нею армійський раціон смакував, як вечеря в «Савой гриль», і лишалася у шлунку мішком каміння. Парадні двері зачиняли рівно о десятій. Але, враховуючи мої військові заслуги і посаду в Імперській поліції, мені зробили честь і видали власний ключ.
Я піднявся у свою кімнату. Була вона маленькою і спартанською, як чернеча келія, але не наближена до Бога. Ліжко, шафа, умивальник у кутку, стіл і стілець. На стіні — картинки з пасторальними сценами, вікно виходить на сусідній будинок. Хаосу від моїх нечисленних речей не додалося. Усі вони вміщувалися у велику валізу, яку Сара купила мені в «Гарродз», коли я їхав до Франції. Така собі величезна валіза з відділеннями для всього, що може знадобитися джентльмену в подорожі за кордон. І міцна. Могла б витримати пряме влучення снаряда бошів, і на одязі не з’явилося б жодної зморшки.
Я зняв пасок і кобуру, повісив на спинку стільця, підійшов до умивальника, відкрутив кран і побризкав на обличчя теплуватою водою.
Знявши решту одягу, упав горілиць на ліжко. Руки трусилися. Бажання ставало дедалі сильнішим. Чекати довго не доведеться, сказав я сам собі, лише кілька годин. Перевернувся, сховав руки під подушку і вкотре подумав, що я тут роблю.
Підготувати до Калькутти не могло ніщо, хіба тільки війна. Ні жахи, які переповідали в задимлених кімнатах Пел Мела ті, хто повернувся з Індії, ні історії журналістів та новелістів, навіть ні морська подорож у п’ять тисяч миль із зупинками в Александрії та Адені. Калькутта, коли ти там опинявся, здавалася такою чужою, яка і не виникне в уяві англійця. Роберт Клайв[18] називав її «найнеприємнішим місцем у Всесвіті», і його думка була однією з позитивніших.
Щось таки було в цьому місті. І це не спека, не клята вологість. Я починав підозрювати, що тут замішані люди. Англійським джентльменам у Калькутті властива виняткова пиха, якої не знайдеш на інших аванпостах імперії. Причиною її могла стати обізнаність. Урешті-решт, англійці панують у Бенгалії вже сто п’ятдесят років, тож можуть ставитися до місцевих, особливо бенгальців, доволі презирливо. Минулого вечора її чудово продемонстрував за вечерею полковник Теббіт: «З усіх національностей імперії бенгальці найгірші. Ніякої тобі відданості. Не те, що воїни з Пенджабу, які залюбки підуть на смерть, якщо накаже сагиб. Ні, ці бенгальці геть інші, собі на умі. Щось мудрують та міркують... і розмовляють. Навіщо одне слово, коли можна наговорити цілий абзац? Оце по-бенгальськи».
Щодо Пенджабу, він має рацію. Вони дійсно підуть на смерть, якщо наказати. Я сам бачив. Але які б вони не були, білі чи смагляві, у людях, готових принести себе в жертву заради примхи начальників, є щось гнітюче, і якщо бенгальці до цього не схильні, я їх розумію. Більше того, як поліцейському мені до душі люди, які надають перевагу розмовам, а не бійкам.
Але якщо вірити полковнику, британському уряду в Індії більше загрожують десять бенгальців із друкарським верстатом, аніж дюжина озброєних полків сикхів і патанів[19]. Не те, щоб я недооцінював здатність друкованого слова роздувати пристрасті. За своє життя я бачив достатньо пропаганди. Але той факт, що навіть зараз на батьківщині британські цензори зайняті вилученням фенійських книжок і перекручуванням новин, мені не до вподоби. Хоча Індія — не Ірландія, може, тут і варто бути жорсткішим. Бо записку в роті Мак-Олі можна вважати такою собі прихованою метафорою сили слова.
Від думок мене відволік запах смаженої риби з їдальні. Годинник показував двадцять хвилин на дев’яту. Чи не пропустити вечерю? Замінити на кілька склянок віскі? Добряча частина «Таліскера» і досі стояла на підлозі біля ліжка. Але віскі робить мене сентиментальним, ще й гарантії немає, що я зупинюся після другої склянки.
Я підвівся, надягнув сорочку, заспокоївся і вийшов до вечері. За довгим столом іще сиділо кілька постояльців. За дальнім кінцем стола розташувався полковник. Я вибачився.
— Не хвилюйтеся, капітане Віндгем,— підвелася місіс Теббіт, щоб мене обслужити.— Ми знаємо, що ви людина зайнята. Тут іще багато залишилося.
Вона полюбляла квоктати навколо мене. Урешті-решт, не кожен пансіон може похвалитися поліцейським офіцером серед своїх постояльців. Більшості доводилося задовольнятися звичним набором торгових представників і комівояжерів. Місіс Теббіт поклала на тарілку порцію сірої риби і ще сіріших овочів, я подякував і озирнувся, де б краще сісти.
Навпроти вечеряв рудоволосий ірландець на ім’я Бірн, я вже бачив його минулого вечора. Він був торговим представником манчестерського текстильного концерну і більшість часу подорожував країною, продаючи товари місцевим роздрібним торговцям. Два тижні в Калькутті були найкращим часом за цілий рік. Праворуч сидів дошкульний джентльмен на ім’я Петерс, адвокат із Патни, приїхав до міста на засідання Вищого суду. Обидва чоловіки привітали мене кивком голови і продовжили розмову.
— Ви маєте їх побачити,— з ентузіазмом казав Бірн.— Милі чайних плантацій. Куди не кинь оком.— Він повернувся до мене: — Капітане Віндгем, я щойно казав вашому колезі Петерсу, що в п’ятницю їду на чайні плантації в Ассамі. Геть не такі, як тут, у Дарджилінзі. Розумієте, ті, що в Ассамі, розташовані нижче, на берегах річки Брахмапутра, не на пагорбах.— Він знову звернувся до Петерса, який саме намагався сховати рибу на тарілці під овочами.— А от і ще, що вас здивує! — посміхнувся він.— Час! — І він театрально подивився на свій годинник.— Зараз тут, у Калькутті, пів на дев’яту. Такий само час у Бомбеї, Карачі й Делі. Звісно, такий час і в усіх містах Ассаму. Але на чайних плантаціях час не такий. Ні, сер! Чи відомо вам, який там час?
Петерса це аж ніяк не зацікавило.
— Пів на десяту! — вигукнув Бірн.— Саме так. На годину попереду решти країни! «Час чайних плантацій» — ось як це називається.
— А чому так, містере Бірн? — запитала місіс Теббіт, підводячись, щоб покласти на Петерсову тарілку ще один шмат риби. Вона вважала себе господинею не гіршою за лондонських дам, тож виконувала свій обов’язок підтримувати світську бесіду поміж своїх постояльців.
— Розумієте, місіс Теббіт,— відповів той,— справа у денному світлі. Як ви знаєте, збирачі чаю працюють у полі від перших променів сонця до заходу. Але Ассам так далеко на сході, що сонце сходить о четвертій, коли в Калькутті іще темно, а заходить о пів на п’яту дня. Власників плантацій це не дуже влаштовує, їм не до вподоби, коли працівники встають посеред офіційної ночі. Тож вони і перевели годинники на годину вперед.
Місіс Теббіт повернулася до мене.
— Як вам це, капітане?
Чхати мені на той «час чайних плантацій», але суспільна мораль диктує свої правила, і така чесна відповідь вважалась би поганою манерою. Натомість я проковтнув рибу і видав приємнішу відповідь, принаймні набагато приємнішу за рибу місіс Теббіт:
— Вважаю, що це розумне рішення.
— Дурниці! — хмикнув полковник з іншого кінця столу.— Мій любий хлопчику, розумним тут і не пахне. Малодушність, ось як це називається! У мій час ми слухняно вставали о третій ранку, якщо нам наказували. А зараз із цього роздувають справжню проблему. Ніякої дисципліни. Країна загинула!
17
Борнмут — місто в графстві Дорсет, популярний серед англійців курорт на березі Ла-Маншу. Назва перекладається як «гирло Борна» (мається на увазі струмок, що впадає тут у протоку).—
18
Роберт Клайв — британський генерал і чиновник, який затвердив панування Британської Ост-Індської компанії в Південній Індії і Бенгалії.
19
Патани (пуштуни, афганці) — іранський народ, що населяє південний схід, південь і південний захід Афганістану та північний захід Пакистану. Переважна більшість патанів сповідує сунітський іслам, який часто набуває радикальних форм. Часто наймалися на службу в індійську армію.