За столом запанувала тиша. Бірн із Петерсом кивали, але чи погоджувалися вони, чи просто хотіли, щоб старий дурень стулив пельку, зрозуміти було важко. У будь-якому разі їхнє рішення точно було розумним.
Після вечері Теббіти пішли до своєї кімнати, а Бірн із Петерсом запросили мене у вітальню покурити. Я вибачився і відмовився. Справа в тому, що після війни компанія з мене нікудишня, що й казати про час, коли я в такому стані. Я повернувся до своєї кімнати, зачинив двері і ввімкнув вентилятор на стелі. Скинув черевики й упав на ліжко, закинувши руки за голову. Лежав і дивився, як ліниво обертається вентилятор. Про сон можна було і не мріяти. Гнітюча ніч, і нерви напнуті, як струни. Я в сотий раз поглянув на годинник. Іще годину чекати, доки всі в домі заснуть.
Час ледь плентався. Мені край потрібна затяжка. Її потребували і тіло, і душа. Без неї снитимуться жахи, ті ж самі жахи. Наші траншеї, нескінченний артилерійський обстріл. Крики поранених. Майже просто на мене летить фугас, збиває з ніг. Отямився на спині на дні траншеї, під чорною водою. Заборсався, намагаючись піднятися на ноги, та марно. Багнюка міцно мене тримала, і я занурювався дедалі глибше, несамовито розмахуючи руками, аби тільки вхопитися за щось, аби ступити на щось тверде, та не було нічого, крім смердючого багна. Сили мене покидали. Легені от-от вибухнуть. Смерть уже схопила мене за горло. Помру, захлинусь у диявольській липкій грязюці на дні траншеї. Перед очима все розпливлося. Підступила темрява. Я перестав опиратися. Здався. Ні, не здався, підкорився. Смерть стане звільненням. Більше не можу затримувати дихання. Відкрию шлях до легень і покладу всьому кінець. Аж тоді, в останню мить, мене схопили сильні руки. Потягли вгору. Я вирвався на поверхню, ледве дихаючи, але живий. Снаряди і досі падають. Мене безцеремонно притулили до стіни окопа. Не бачу обличчя свого рятівника. Мені б віддихатися. Поряд зі мною тіло, обличчя засипане землею. Мене охоплює жах. Лізу до нього. Відчайдушно, гарячково струшую землю з обличчя. На мене холодними, мертвими очима дивиться Сара.
П’ять
ас.
Вивалився з ліжка, доплівся до умивальника і змив з обличчя піт. Натягнув першу-ліпшу сорочку і штани і мовчки пішов із кімнати, спустився і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. На розі майдану стояло кілька рикш, щось палко між собою обговорюючи. Коли я вийшов, усі їхні очі звернулися на мене, розмова обірвалася на половині фрази.
— Англійська? — запитав я.
— Я розмовляю англійською, сагибе,— відповів наймолодший, жилавий, у жовтому жилеті й картатих червоних лунгхі[20].
Я окинув його поглядом. Чорні очі, шкіра того ж кольору, що і сигара у пальцях, укритих плямами тютюну. Він підніс її до рота і добряче затягнувся. Щоки запали, підкресливши кутасте рябе обличчя.
— Мені до Тангари,— сказав я.
Решта рикш розреготалися, перекинувшись незрозумілими словами на клятій іноземній мові. Молодик похитав головою і посміхнувся, як тільки вміють посміхатися місцеві, коли збираються повідомити погані новини.
— Тангара далеко, сагибе. Задалеко для рикші.
Я вилаявся. От дурень! Мав здогадатися, що жоден рикша не повезе мене в Тангару за п’ять миль звідси. Мені точно розум затьмарило. Та я не з тих, хто легко здається. Особливо якщо справа стосується опіуму.
— Тоді вези мене до стоянки тонга[21].
Він кивнув і допоміг мені влаштуватися, а за мить ми вже стрімко неслися вулицями поблизу площі Маркус.
— Навіщо тобі в Тангару саме зараз, сагибе? — запитав молодик на бігу.
— Хочу до китайського кварталу.
Існує лише одна причина, з якої європеєць поїде до китайського кварталу серед ночі. Але промовляти це вголос недоречно.
— Сагибе,— сказав юнак,— я можу відвезти вас до маленького китайського кварталу. Тіретта-базар біля Кулутола. Усе, що можна знайти в китайському кварталі, можна знайти і в Тіретта-базарі. Китайська їжа... Китайські ліки...
А він не дурний.
— Гаразд,— погодивсь я.— Вези туди.
І похмуро усміхнувся, уявивши, що б сказала місіс Теббіт, якби дізналася, де перебуває її трофейний постоялець у таку годину. Та вона і сама в цьому частково винна. Якби не дала мені ключа, я спав би зараз собі в ліжку.
Ні, брехня. Бажання було занадто сильним. Якщо б вона не дала ключа, я б знайшов інший спосіб утекти — може, через вікно, по простирадлу чи ринві. От і користь від навчання в англійському пансіоні — отримуєш першокласні знання, як зайти і вийти майже з будь-якого приміщення.
Та й не обходить мене те гіпотетичне незадоволення місіс Теббіт. Те, що я роблю, не є протизаконним. Для англійця в Індії існує дуже мало суворо заборонених законом речей. Візит до курильні опіуму точно не з цієї категорії. Що ж до китайців, то заборонити їм буде вкрай важко, бо ми, бачте, самі дві війни проти їхнього імператора влаштували, аби тільки отримати право торгувати цією клятою штукою в їхній країні. І торгували. Так завзято, що підсадили на неї чверть чоловічого населення. Якщо так подумати, то королеву Вікторію[22] можна вважати найбільшим торговцем наркотиками в історії.
У цю годину місто мовчало, якщо взагалі можна сказати, що Калькутта замовкає. Ми просувалися на південь, і дороги вужчали, а будинки ставали занедбанішими. На задніх вуличках, здається, не було нікого, крім бездомних собак і бродячих матросів, які переповзали з шинку до борделю, радо розстаючись із тим, що залишилося від платні, готуючись вийти в море з наступним припливом.
Ми завернули в сумнівну алею і зупинилися біля старих дверей. Ані вікон, ані вивіски, просто двері в мурі, а над ними — паперові ліхтарики, які так полюбляють китайці. Я зійшов і розплатився. Слова вже не потрібні. Мій розум зайнятий іншим. Хлопець кивнув на знак подяки, гучно постукав і гукнув. Двері відчинив присадкуватий китаєць у брудній сорочці та шортах хакі. Пухкенькі коліна лишалися неприкритими, і він мав вигляд бойскаута, який пішов слизькою доріжкою.
Він оглянув мене з ніг до голови, оцінив, як, бува, селянин оцінює кульгавого коня, щоб вирішити, чи не пристрелити його, і помахав рукою, щоб я заходив.
— Хутко, хутко,— кинув він, дивлячись повз мене на алею, немов сама думка про розмову була йому неприємною.
Цілий тиждень я тільки і зустрічав, що улесливих індійців, тож така поведінка мене на диво порадувала.
Я пішов за ним тьмяним коридором, ми спустилися сходами і вийшли в інший коридор, менший, у дальньому кінці якого виднівся вхід, прикритий побляклою завісою. У повітрі висів запах опіумного диму, солодкого, смолистого, землистого, у моєму мозку щось спалахнуло. Уже недовго.
Китаєць витягнув руку. Я і гадки не мав, які тут ціни, тож витяг кілька брудних банкнот і передав йому. Він перерахував і усміхнувся.
— Чекайте тут,— сказав і зник за завісою.
Потяглися хвилини, я вже почав непокоїтися. Підняв завісу, зазирнув усередину. Голі стіни і приземкуваті ліжка з дерева і мотуззя, освітлені мерехтливим світлом тьмяного ліхтаря. Про вишуканість і мови не йде. Ні тобі м’якеньких канапок, ні позолочених люльок, ні гарненьких дівчат. Тут місце для справжніх наркоманів: маленьких людей, у яких мало що залишилось у житті. Саме для мене. Не можу сказати, що вважаю себе наркоманом. Вживаю суто з медичних міркувань. Потребую «О», щоб заснути, а для цього нора на задній вулиці навіть краща за дорогий особняк, хай навіть і без гарненьких дівчат. Головна проблема в першокласних закладах — якість опіуму. Занадто він добрий. Чистий опіум збуджує. Надає сил. А сил зараз не хотілося. Хотілося забуття, а для цього потрібен дешевий товар: грубий, із домішками, саме такий, як тут, перемішаний із попелом та ще Бог знає чим. У результаті маєш ейфорію, за якою — анестезія, втрата сил, ступор. Благословенний «О». Найкраща річ у світі після морфію.
Із передпокою вийшла молода круглолиця східна жінка. Губи та нігті у неї були пофарбовані криваво-червоним, а сукня була такою ж чорною і шовковистою, як і волосся, що рікою стікало по плечах на спину. З одного боку сукня мала розріз аж до самого стегна, і я вирішив, що поквапився з оцінкою цього місця.
20
Лунгхі — традиційний чоловічий одяг в Індії. Являє собою смугу тканини, яку обмотують навколо стегон і зав’язують кінці вузлом.
21
Тонга — легкий двоколісний екіпаж, яким часто користувалися в сільській місцевості Індії.
22
Вікторія (1819-1901) — королева Великої Британії та Ірландії в 1837-1901 рр., її панування припало на період політичного та економічного розквіту держави.—