Знову я прокинувся від запаху риби. Спав я погано, бо не давало спокою пронизливе дзижчання комара. Місіс Теббіт запевняла, що жодна комаха не перетинає порога «Бельведера», та, схоже, ця дістала особливий дозвіл. Я підвівся, прийняв душ і поголився, а тоді вдягнувся і спустився до сніданку. В їдальні не було нікого, крім служниці, тож я сів за стіл і звірив свій годинник із тим, що стояв на комині. Щойно почав заводити, увійшла місіс Теббіт. Вона несла тацю з рисом та рибою, і, підозрюю, приготовлений сніданок був із залишків учорашньої вечері. Господиня церемонно зайняла своє місце навпроти мене, немов страва надавала їй повне право почуватися мало не королевою.
— Боюся, не зможу нічого з’їсти, місіс Теббіт,— сказав я.— Щось сьогодні шлунок неспокійний. Брехня, звісно, але з добрим наміром.
— Дуже погано, капітане,— спохмурніла вона.— Уночі він вас непокоїв?
— Саме так.
— Бідолашний ви мій! Мені здалося, я чула кроки вночі. То ви?
— Можливо,— погодивсь я.
Ідеальне виправдання; наступного разу, коли захочеться завітати до Тіретта-базару, зможу знову ним скористатися.
Я попросив чашечку чорної кави і взяв ранкову газету «Стейтсмен», що лежала на столі. Згорнена вона була так, що можна було побачити лише половину заголовка на першій сторінці, але і цього вистачило, щоб я звернув увагу. Розгорнув і почав читати:
У КОССІПОРІ ВБИТО
ВИСОКОПОСТАВЛЕНОГО ЧИНОВНИКА
Далі був репортаж із місця злочину й опис тіла Мак-Олі, від якого, мабуть, не один читач удавився сніданком. Огидний і пишномовний репортаж. І точний до того ж. Навіть згадали криваву записку в роті. А от те, що його знайшли за кілька ярдів від борделю, чомусь не зауважили. Стаття напевне роздмухає незадоволення білих, як і передовиця, у якій не було жодних сумнівів щодо того, хто винен у злочині. «Терористи і революціонери!» — кричала та, забувши про всі закони, і вимагала негайної і безжалісної справедливості.
Це мене схвилювало. Звісно, газета має право висловити свою думку, і якщо чесно, проти «безжалісної» і я б не заперечував. Непокоїла мене «негайна», оскільки це залежало від мене і моєї команди, і, якщо судити з учорашніх подій, поспіхом ми багато не зробимо.
На диво швидко ця історія потрапила до них. Попри всі зусилля лейтенант-губернатора не випускати пару з-під покришки, навіть військову розвідку долучив. А тут по всій сторінці повно трагічних деталей смерті Мак-Олі, тепер уся увага звернеться на нас. Можна не сумніватися, що суспільство охоплює паніка від найменшого натяку на проблему. Люди вимагатимуть негайних результатів. Хоча і непогано було б, якби це змусило лейтенант-губернатора повернути мені місце злочину.
За годину я вже сидів за своїм столом і дивився на Дігбі. Коли я увійшов, він уже нетерпляче на мене чекав.
— Віндгеме! — зустрів мене він.— Здається, справа зрушила з місця!
Я й оком не повів, запросив його до кабінету й улаштувався за столом, а він забігав по кімнаті.
— Розкажіть мені, що там у вас.
Він навис над столом.
— Один із моїх інформаторів щось відкопав. Каже, що чув, хто міг убити Мак-Олі. І може назвати ім’я.
— Ви йому довіряєте?
— Авжеж ні,— пирхнув він.— То ж індієць. Але я йому плачу, й інформація, яку він зливає, як правило, достовірна.
— Де він?
— У Чорному місті. Торгує бетелем. Проходить під іменем Вікрам. Має клаптик землі поблизу Шіам-базару.
— Гаразд,— кивнув я.— Перевірте автомобіль. Їдемо до нього.
Дігбі посміхнувся.
— Туди не можна поїхати отак просто, старий. Якщо побачать, що він розмовляє з парочкою сагибів у поліцейському авто, про нього як інформатора можна забути, не кажучи вже про те, що це вплине на тривалість його життя.
— Що ж тоді?
— Відпочивай,— сказав він, постукавши по кінчику носа.— Я все влаштував. Сьогодні ввечері.
Сидіти цілий день і чекати, що там розкаже агент Дігбі, я не став. Це аж ніяк не підпадає під тлумачення «негайної і безжалісної справедливості» газети «Стейтсмен», та й комісара це не вразить.
— А раніше не можна?
— Довірся мені,— відповів він.— Під прикриттям темряви надійніше.
Я неохоче погодився і кивнув.
— Чудово! — потер долоні Дігбі.— Ще щось буде, старий?
Я попросив його сісти і стисло переказав учорашню розмову з міс Грант.
— Її слова честі Мак-Олі не роблять,— сказав він.— Завжди вважав його темною конячкою.
— Тож ви його добре знали? — запитав я.— Чому ж раніше не казали?
— Та не те щоб знав,— пробелькотів він.— Зустрічав кілька разів, оце й усе. Калькутта — село маленьке, і сам знаєш, люди патякають різне. Хлопці з клубу казали, що він дивакуватий, якщо ти мене розумієш.
Нічого я не розумів, так йому і сказав.
Дігбі повагався.
— Ну... він не з багатьма сходився. Не зрозумій неправильно, я не сумніваюся, що він був старанним чиновником, тримав місцевих на припоні, але він... не з наших. Ходять чутки, що батько у нього був шахтарем.
Сказав він це таким тоном, ніби, принаймні на його думку, це трохи краще за кулі.
— А що скажете про Бучана? — поцікавивсь я.— Його знаєте?
Дігбі помовчав.
— Не дуже добре. Зустрічав кілька разів по роботі, оце й усе.
— А він із наших?
Дігбі розреготався.
— Він мільйонер. Захоче, стане нашим. Якщо не заперечуєш, старий, піду займуся справами.
Він пішов, зачинивши за собою двері. Я обміркував подальші дії. Думка про те, щоб чекати аж до вечора, аби розпитати інформатора Дігбі, не дуже приваблювала. Тож я вирішив дотримуватися свого плану. Тобто поговорити з Бучаном, колегами і слугами Мак-Олі, побути присутнім під час розтину, домовитися про зустріч із лейтенант-губернатором і знайти проповідника, про якого згадувала міс Грант. Та найбільше мені хотілося ще раз розпитати ту дівчину, Деві. Щось вона нам не сказала, і вкрай потрібно було дізнатися, що саме. Для цього мушу забрати її подалі від місіс Боуз.
Я зателефонував у «яму» і попросив з’єднати з Банерджі. Черговий сержант гукнув через кімнату, і за мить Банерджі відповів.
— Що ви дізналися, сержанте?
— Сер,— акцент у нього був своєрідний, немов то архієпископ Кентерберійський говорить,— я зателефонував до млинів містера Бучана в Серампорі. Секретар повідомив, що містера Бучана вже кілька днів немає на місці і невідомо, коли він повернеться. І дав мені телефон резиденції містера Бучана. Я туди дзвонив і отримав відповідь, що містер Бучан на цьому тижні в Калькутті, у своїх апартаментах у клубі.
— У якому саме?
— У «Бенгальському клубі», сер. Я взяв на себе сміливість зателефонувати до вітальні клубу. Клерк повідомив, що містер Бучан дійсно у своїх апартаментах, але наказав його не турбувати до десятої. Також він сказав, що містер Бучан снідає зазвичай десь близько одинадцятої. Можливо, зможемо його застати.
— Добре,— похвалив я.— Не доведеться їхати до млинів. Спробуй реквізувати авто і водія. Хочу зустрітися з нашим приятелем Бучаном, доки він не пішов із клубу.
— Так, сер.
— А проповідник? — запитав я.— Знайшли хоч якийсь слід?
— Іще ні, сер. Я телефонував у відділок у Дум-Думі, мені сказали, що поблизу є кілька притулків для сиріт і християнських місій. Вони отримають інформацію і негайно сповістять мене.
— Іще щось?
— Останнє, сер,— сказав сержант.— Мені відома адреса помешкання Мак-Олі, якщо хочете допитати слуг.
— Дуже добре, сержанте,— сказав я, занотовуючи адресу на клаптику паперу.— Повідомите, коли домовитеся про автомобіль.
Не встиг я покласти слухавку, як телефон знову задзвонив. Я вирішив, що то Банерджі щось забув мені розказати, але з подивом почув голос Деніелза, секретаря комісара.