— А як ви здійняли тривогу? — поставив я наступне запитання.
— Хвилин через десять після того, як поїхали дакоїти, проходив двадцять шостий. Ми його зупинили і розказали, що відбулося. Вони запропонували допомогу, доїхали до Найгаті, а звідти вже зателефонували вам.
Я повернувся до сержанта-індійця.
— Де пасажири?
— Пасажирів другого і третього класу перевезли до вузлової станції Бандель для опитування. У першому класі всі пасажири були європейцями, сер. Їх теж відвезли до Банделя, але дозволили продовжити подорож. Усі імена й адреси ми зібрали.
Пасажири першого класу були білими. Тож ніхто і не очікував, що вони послухаються наказів місцевого офіцера і затримаються на кілька годин невідомо де, щоб відповісти на кілька запитань. Схоже, в Індії навіть закон підкорявся жорсткому расовому порядку.
Я лишив Дігбі оформлювати свідчення кондуктора, а сам пішов, похрустуючи гравієм, до паротяга. Банерджі розмовляв із машиністом. Побачивши мене, зістрибнув із драбини локомотива.
— Багато дізналися? — поцікавивсь я.
— Деяку інформацію отримав, сер. Але цікавого небагато. Англійською він погано володіє.
— Дивно. Кондуктор запевняє, що він англієць.
— Боюсь, він має рацію, сер. Може, самі хочете його розпитати?
Еванс був чоловіком кремезним, могутнім, як паротяг, яким керував. Обличчя і комбінезон у нього були припорошені шаром вугільного пилу, у зморшки глибоко в’їлася сажа. Він мені відразу припав до душі.
Його версія дуже нагадувала Перкінсову: десь за годину після станції Калькутта Сілда хтось смикнув стоп-кран, і Еванс зупинив потяг. Та доки Перкінс перечікував напад, досліджуючи підлогу вагона другого класу, Еванс із локомотива міг краще роздивитися, що відбувалося.
— Щойно ми зупинилися,— сказав він,— із усіх боків на потяг понабігали злодюжки. Спереду, зліва, справа.
— Скільки? — уточнив я.
Еванс невпевнено знизав плечима.
— Не скажу, начальнику. Було ж бо темно, але скажу, що не менше десяти. Один видерся сюди і наставив на мене пістолета. Наказав підняти руки. Двадцять років тому я б йому показав, але зараз я вже не той. Інші пострибали у вагони. Леді в першому класі заверещали. Але швидко замовкли. Мабуть, їм теж пістолетом погрожували,— говорив він так швидко, що ледве можна було розрізнити слова. Від деяких звуків узагалі відмовлявся, схоже, через непотрібність.
— Ви помітили, що відбувалося у вагончику охорони?
— Ні,— похитав він головою.— Далеко.
— Що було далі?
— Покидьок наказав нам із Еріком,— він кивнув на свого помічника, який старанно кидав у топку вугілля,— виходити з локомотива, але ми відмовились. Еге ж, Еріку? — Кочегар кивнув, не припиняючи кидати.— Я сказав, що хай краще мене пристрелять, бо я вже стільки років проводив поштовий Дарджилінга по цій Божій землі, але і кроку не зроблю з паротяга, доки не доїдемо до Гардинг-Бриджа. Тож содоміт передумав і врешті-решт дозволив нам залишитися. Нічого такого більше і не було. Так ми і сиділи тут із тим покидьком і Еріком. Чули метушню в останньому вагоні, але нічого в темряві не бачили. Десь годину по тому, майже перед сходом сонця, негідник, що чатував на рейках, щось крикнув. Усі покидьки разом із нашим приятелем повистрибували з потяга і накивали п’ятами. Частина побігла он туди.— Він указав на поля на півночі.— Решта кинулися до дороги. За кілька хвилин нікого не залишилося.
— А тоді?
— Ну, ми з Еріком трохи почекали. Сонце вже зійшло, тож ми оглянули місцевість, щоб переконатися, що все чисто і покидьків не лишилося. Нікого не було, тож ми вилізли і пішли по вагонах шукати Перкінса. Сподівався, що вони йому боків нам’яли, аж ні — лежав собі цілий-цілісінький у вагоні другого класу, як янголятко на відпочинку. Не встиг підвестися на ноги, наказав мені повертатися до локомотива, а сам закінчив оглядати вагони. Він і знайшов бідолаху Пела.
— Розкажіть про нього.
Еванс знову знизав плечима.
— Пристойний хлопець, із родини залізничників. І сам із дитинства на залізниці працював. Спокійний, навіть гуску не налякав би. Уявити не можу, що він опирався банді дакоїтів. Я б на їхньому місці ліпше б Перкінса вбив.
— Кондуктор вам не дуже подобається?
— Ви ж його бачили. Вам сподобався? А тепер уявіть, як із ним день у день працювати цілих сім років.
У мене лишилося останнє запитання.
— А дакоїти в цих краях часто зустрічаються?
Еванс похитав головою.
— Не скажу, щоб про них не чули, особливо у джунглях у глибині країни чи там у Біхарі,— це ж така дупа,— але так близько до Калькутти дакоїти на потяги ще не нападали.
Я подякував, зістрибнув на гравій і гукнув до Банерджі, який розмовляв із місцевим констеблем.
— Прогуляймося, сержанте,— попрямував я в поля, куди, за словами Еванса, побігла частина ватаги.
Хвилин десять нишпорили ми по землі на північ від потяга, але тільки і знайшли, що прим’яту траву.
Повернулися до потяга і попрямували на південний схід, до бруківки, якою, за свідченням машиніста, пішла решта дакоїтів.
— Що це за дорога? — запитав я у Банерджі.
— Велика магістраль, сер.
— Веде до Калькутти?
— Так, сер.
— А в іншому напрямку?
Банерджі посміхнувся.
— Вона понад двісті миль завдовжки, сер. Веде до Делі, а тоді до перевалу Гибер і до Кабула.
— Гадаю, можемо не зважати на можливість утечі наших злочинців до Афганістану, сержанте,— зауважив я.— Мене цікавить, яке велике місто на ній наступне?
— Найближчим до нас, сер, є, мабуть, Нар’янпор.
— Скільки до нього?
— Не знаю, сер. Не можу точно визначити, де ми перебуваємо.
Ми пройшли ще кілька хвилин, доки не побачили невеличкий, добре утоптаний майданчик поряд із дорогою.
— Погляньте,— вказав я Банерджі на сліди по землі.
— Відбитки шин,— кивнув він.— Тут був моторний засіб, може, зовсім недавно. Автомобіль?
— Ні,— не погодивсь я.— Шини занадто широкі для автомобільних. Сліди лишило щось більше, скоріше вантажівка.
Ми пройшли іще трохи, але більше нічого не знайшли. Я подивився на годинник. Майже пів на десяту. Мусимо їхати, якщо хочемо застати містера Бучана в «Бенгальському клубі». Я неохоче кликнув Банерджі, звелівши повертатися до потяга.
— Версії, джентльмени? — запитав я, щойно автомобіль рушив до Калькутти.
Ми втрьох тулилися на задньому сидінні.
— Мені, старий, усе ясно як день,— почав Дігбі.— Дакоїти напали на поштовий потяг, сподіваючись пограбувати сейфи. Нічого не знайшли, а від розчарування зігнали злість на охоронцеві. Коли той помер, вони злякались і втекли. Мусимо наказати місцевій поліції перевірити тутешніх злодіїв. Тут явно не естети працювали. Хтось та й не втримає язика за зубами і здасть усю банду.
Спокусливий напрямок. Звинуватити в усьому незграбних бандитів і перекласти роботу на місцевих хлопців. Проблема лише в тому, що цей сценарій суперечить фактам. Із того, що я побачив, назвати злодіїв незграбними аж ніяк не можна. Усе свідчить про те, що вони все ретельно спланували. Усе, крім наслідків — звісно, тут і полягає найбільше запитання. Якщо їхнім мотивом було пограбування, чому ж вони нічого не вкрали?
Вісім
енгальський клуб» розташувався на Еспланаді, широкій авеню між резиденцією лейтенант-губернатора і річкою Хуглі. Біля воріт стовбичило двоє велетенських бородатих сикхів, і, зважаючи на їхні габарити, особливої потреби у воротах не було. Обидва охоронці були в червоно-білій формі, рясно оздобленій золотими кісьми, у яку вбирався полк внутрішньої кавалерії. Золоті кокарди на білих тюрбанах вогнем палали на полуденному сонці.
Не встигли ми під’їхати, як один із величезних вартових зробив крок уперед і підняв долоню завбільшки з тенісну ракетку. Водій повільно зупинився, Банерджі вийшов і підійшов до сикха. Сержант ледь сягав грудей велетня. Того, що сталося, ніхто не очікував. Банерджі закричав і почав розмахувати руками як навіжений. Переляканий охоронець змінився на обличчі, вклонився і несамовито замахав, щоб ми проїжджали, а його напарник витягнувся струнко і відсалютував. Ну прямо Джек-Рассел тер’єр на смерть налякав добермана!