— Якою він був людиною? — запитав я.
Бучан трохи подумав.
— Порядною,— відповів нарешті.— Старанний слуга корони. Не менше за всіх допомагав поліпшити це місце. А робота була не з легких, особливо в останні роки, коли доводилося розбиратися з вимогами індіанізації геть усього.— Він скривився від огиди.
— Вам не здається, що це добре, сер?
— Навпаки, капітане, здається. Це дійсно добре, принаймні на папері. Зробити кілька поступок, дозволити індійцям поступово взяти на себе певну відповідальність за керування країною, щоб одного дня вони зайняли своє місце за столом націй імперії, поруч з Австралією та Канадою... Але на практиці? Не забувайте, що індієць — азіат. Йому не можна довіряти так само, як австралійцю чи канадцю,— якщо вже на те пішло, то навіть так, як південноафриканцю. Усе, чого ми досягли своїми реформами,— це відкрили скриньку Пандори. Дали скуштувати їм влади, і замість того, щоб бути за це вдячними, вони хочуть ще і ще. Не заспокояться, доки не контролюватимуть усе, що ми тут побудували. Саме цим і займався Мак-Олі.
— І як воно йому?
— Візьмемо інцидент у Чампарані кілька років тому. Коли з’явився той адвокатець із Ґуджарата, зібрав натовп, і все зупинилося на кілька місяців. Селюки припинили платити ренту і збирати індиго. «Ненасильницький громадянський опір» — ось як вони це назвали. Скоріше вже, шантаж. Віце-король наказав лейтенант-губернатору розібратися, і, як завжди, це безхребетне диво не знало, за що й хапатися. Тож довелося братися до роботи Мак-Олі. Бідолаха мусив умовляти землевласників погодитися на більшість вимог селян. І багатьом це не сподобалося: вважали, що він їх надурив, аби тільки врятувати репутацію віце-короля. Здавалося б, індійці мусять бути вдячними, бо він стільки для них зробив, та ні. Аж ніяк! То був лише початок! Відтоді мало не щомісяця вони вдаються до нової спроби отримати іще якісь поступки. Знали б ви, скільки страйків улаштовували на моїх млинах. І щоразу, коли вони досягають успіху, ситуація погіршується. Вважають, що їм усе зійде з рук. Тож, на мою думку, то було лише питання часу, коли вони наважаться на це.— І він постукав по заголовку в газеті.
— Чи доводилося Мак-Олі на вас працювати? — продовжив я.
Бучан з’їв іще шматочок манго і лише тоді відповів:
— Він працював у департаменті державної служби, відколи ми познайомилися.
Цікавий вибір слів.
— Чи ваш друг робив вам послуги?
Питання залишилось у повітрі, як неприємний запах. Дігбі збентежено закрутився на стільці, Бучан так і впився у мене очима. Та я не проти. Мені б спровокувати реакцію. Він опустив очі на тарілку. Повільно взяв ніж і встромив його у свіжий манго, вправно розрізав на чверті, видаливши кісточку. Коли перевів погляд на мене, уже заспокоївся.
— Знаєте, капітане, як я вже сказав, він був моїм другом. Інколи розкривав мені очі на те, що відбувається в урядових колах, якщо це могло певною мірою вплинути на мою справу.
Мушу віддати чоловікові належне. Спровокувати себе він не дозволить. Він склав про мене думку і вирішив поводитись, як приятель. Урешті-решт, я ж лише поліцейський, що мусить дізнатися, хто вбив його друга. Утім, така реакція говорить сама за себе. Реакція політика.
— А чи не розкривав він вам очей на думку уряду щодо розподілу Бенгалії? — поцікавивсь я.
Одною рукою Бучан потер шию.
— Не розумію, яке це має відношення до справи, капітане. Це сталося п’ятнадцять років тому.
— Ми працюємо над версією, за якою Мак-Олі вбив той, кому він дуже насолив. Може, це пов’язано з його роллю в переділі Керзона. Я так розумію, тоді багато народу збанкрутувало.
— Так! — роздратовано погодився він.— Постраждало багато старих заміндарів[26]. Зізнаюся, тоді ми багато про це говорили. Чорт забирай, то була найгучніша подія в цій частині світу від часів битви під Плессі! Не було нікого, хто б про це не говорив. Власне, дивно було б, якби ми з ним не торкнулися цієї теми. Але далі балачок не пішло. І моя думка його не цікавила.
Він повернувся до Дігбі.
— Сподіваюся, ваш капітан тут не заради уроку історії. Ви ж маєте і більш доречні запитання? Що стосуються розслідування? Не хотілося б скаржитися Таггарту, що його офіцери марнують мій час, теревенячи про давні історії, коли мусять шукати покидька, винного в убивстві.
Дігбі почав квапливо переконувати його, що все не так. Я не звернув на його слова уваги.
— У нього було багато друзів? — запитав я.
Бучан з’їв іще шматочок манго.
— Не дуже. Випереджу ваше запитання, капітане, мені не відомо чому. Схоже, він був не з балакучих.
— Вважаєте, це має якесь відношення до його походження?
— Тобто до того, що він із Тайсайда? Сумніваюся, капітане. Мені ж цей факт не зашкодив.
— Я мав на увазі його соціальний клас.
Бучан замислився.
— Так, розумію, чому ви питаєте. Але, якщо чесно, Калькутта — таке місце, де людині, до якої прислуховується лейтенант-губернатор, друзів ніколи не бракуватиме. Принаймні, друзів певного сорту. Вважаю, точніше буде сказати, що він їх не потребував.
Його слова узгоджувались із тим, що розказала Енні Ґрант. Я змінив тему.
— Чи помітили ви якісь зміни в його поведінці за останні місяці? Я так зрозумів, він звернувся до релігії?
Бучан знову спохмурнів.
— Ви про ті дурниці, якими забивав йому голову той проповідник?
Я кивнув.
— Що сказати? Не так давно заявився сюди з Південної Африки якийсь кальвіністський священик на ім’я О’Ґунн. Такий собі, знаєте, чесний, переконаний, що Бог наділив нас обов’язком рятувати язичників від самих себе. Вони з Мак-Олі були колись знайомі. Він навіть знав дружину Мак-Олі.
— Мак-Олі одружений?
— Був одружений,— зітхнув Бучан.— Вона давно померла, іще в Шотландії. Може, тому він і вирішив сюди податися.
Схоже, ми з Мак-Олі приїхали в Калькутту з однієї причини. Кумедним збігом обставин це назвати важко.
Я спробував зосередитися. Бучан розказував далі.
— Невдовзі він уже ходив до церкви щонеділі і заводив мову про те, щоб зав’язати з пияцтвом. Можете собі уявити, капітане, який це серйозний крок для шотландця.
— Що можете розказати про цього О’Ґунна? — запитав я.
— Небагато. Ми з ним лише кілька разів зустрічалися. Скажімо так, у нас із ним небагато спільного.— Він дістав із кишені жилета золотого годинника і демонстративно подивився, котра година.— Джентльмени, не хочу, аби ви вважали мене грубим, але до другої мушу повернутися до Серампора. Боюся, більше часу для вас не маю.
— Звісно, сер,— квапливо запевнив його Дігбі. Підвівся було зі свого стільця, але я поклав руку йому на плече.
— Іще кілька запитань, сер. Якщо ви не проти.
Бучан кивнув.
— Я так зрозумів, що в день убивства Мак-Олі був тут, на прийомі, який ви влаштовували?
— Саме так,— погодився він, дивлячись на сади в далечині.— Ми тут організували невеличку вечірку для американців, які планують зробити велике замовлення. Мені здалося, що вечірка з верхами калькуттського суспільства може їх вразити. Я б і віце-короля витяг до нас, якби він був у місті. Самі знаєте тих американців: так пишаються своєю республікою, а самі ладні хвостами крутити перед першим-ліпшим дурником із титулом. Був би я лордом, набагато більше вибив би грошей з американців.
— О котрій Мак-Олі пішов?
— Точно не скажу. Був зайнятий іншими гостями, але десь між десятою та одинадцятою.
— Ви знаєте, куди він поїхав?
Бучан похитав головою.
— Гадки не маю, капітане. Думав, що він пішов додому.
— Здогадуєтесь, навіщо він поїхав у Чорне місто?
— Ні,— відрізав Бучан. У голосі бриніло роздратування.— Може, запитаєте О’Ґунна? Наскільки мені відомо, Мак-Олі там допомагав йому рятувати язичників.— І розреготався.— А тепер, джентльмени, я мушу йти.
Він підвівся і простягнув мені руку.
— Наступного тижня у мене іще одна вечірка, капітане,— сказав він, проводжаючи нас до скляних дверей.— Приходьте, якщо матимете час. Із задоволенням представлю вас найкращим людям Калькутти. І ти, звісно, Дігбі. Мій секретар перешле вам всю необхідну інформацію.
26
Заміндари — землевласники в Індії, які сплачували земельний податок на користь британської колоніальної влади.