Я подумки відтворив події. Наша зустріч із міс Ґрант, під час якої вона ні слова не сказала про те, що піде до квартири Мак-Олі, закінчилася приблизно о п’ятій. Годину по тому вона була вже тут, забирала теку. Якщо вона просто повертала в кабінет урядові документи, чому не забрала усі теки на столі? Чому взяла лише одну?
Іще через дві години приходить англієць у формі, представляється інспектором поліції, розпитує про Коссіпор і переглядає папери Мак-Олі. Бере три теки, усі з полиці, на якій лишилося листування із Джеймсом Бучаном. Той факт, що він обшукав спальню, свідчить, що того, на що сподівався, не знайшов. Може, шукав ту теку, яку забрала міс Грант? Це все припущення, але низка запитань без відповідей цілком виправдовує ще одну зустріч із міс Грант. І від однієї думки про це я зрадів більше, ніж варто було.
— Покажіть мені спальню Мак-Олі сагиба,— повернувся я до справи.
Кімната була заставлена скринями, наполовину заповненими одягом і дрібничками, які прикрашали життя Мак-Олі. Єдина кімната у квартирі, де відчувалася його присутність. На туалетному столику — світлина Мак-Олі з жінкою. Та ж сама, що і на світлині з його гаманця.
— Що станеться з його речами?
Слуга знизав плечима.
— Не знаю, сагибе. Я лише складаю.
На мене накотила хвиля суму. Припускаю, що на мій настрій впливає куріння «О», але цього разу почувавсь я по-іншому. Узяв світлину, сів на ліжко й уважно її роздивився.
Два дні тому Мак-Олі був одним із найвпливовіших чоловіків у Бенгалії; його однаково поважали і боялися. А тепер пам’ять про нього вже наполовину стерлася. Усе, що від нього залишилося, наслідок п’ятдесяти з лишком років життя, було загорнене у вчорашні газети. Ще трохи, і всі ці речі кудись повезуть і забудуть про них.
Від цієї думки стало моторошно. Урешті-решт, що залишиться від усіх нас після смерті? Кількох особливих увічнять у бронзі або у камені, або на сторінках історії, а решта... Які сліди залишаться, крім спогадів у коханих, вицвілих світлин і жменьки дрібничок, накопичених за життя? Що залишилося від Сари? Мої спогади не вшанують її розум, а світлини не відтворять її красу. Та принаймні в моїх спогадах вона живе. А якщо помру я, хто пам’ятатиме про мене? Занадто вже промовистою була паралель із Мак-Олі, щоб її не помітити і не звернути на неї увагу.
— Складіть усе у скрині,— наказав я.— І теки з кабінету також. Я пришлю по речі констеблів. Тут можуть бути потрібні нам докази.
Дивний наказ, і навіть я сам не розумів, навіщо його віддав. Якщо і були докази, їх уже забрав той сагиб, що приходив минулого вечора. Правда полягала в тому, що не було тут ніяких цінних доказів. А я захищав пам’ять про померлу людину, про чоловіка, якого ніколи не зустрічав,— принаймні, поки він був іще живий. Навіщо? Бо його минуле перегукувалося з моїм? Байдуже. Я не дозволю спогадам про нього так швидко вмерти. Вшаную його тим, що знайду вбивцю.
Слуга провів мене до дверей, і я йому подякував.
— Що ж ви тепер робитимете, хазяїна у вас не лишилося? — поцікавивсь я.
Він ледь помітно усміхнувся.
— Хто знає? Якщо пощастить, знайду інше місце. Інакше доведеться повертатися до рідного міста.— Він вказав угору.— Усе в руках богів.
Десять
овернувшись на Лал-базар, я знайшов на столі записку від Деніелза. Лорду Таггарту потрібен звіт. Розказувати особливо нема чого, та й не подобається мені, коли Деніелз увесь час смикає. Утім, за довгі роки я усвідомив, що в таких ситуаціях найліпше не звертати на них уваги, і вирішив пообідати. Але куди саме йти, не знав. Тут вам не Лондон. У тропіках англієць може підхопити дизентерію, лише подивившись на несвіжий сандвіч, тож вибір закладу харчування — мало не справа життя і смерті.
Підкорившись миттєвому бажанню, я підняв слухавку і попросив з’єднати з Енні Грант із Будинку письменників. Вона відповіла після третього гудка.
— Міс Грант?
— Капітане Віндгем? Чим можу допомогти? — Голос у неї був стривожений.
— Чи не хочете зі мною пообідати? Якщо вільні, звісно.
Я запевняв сам себе, що обід — то привід для того, щоб поставити їй кілька запитань, але то була лише частина правди. Щось там, у шлунку, шкребло. Смішно. Як може чоловік прожити три роки під бомбами й автоматним вогнем і все одно нервово труситися, запрошуючи жінку на обід? На мить лінія затихла. Я затамував подих і відчув незадоволення собою.
— Гадаю, час я знайду, капітане, але не певна, що можу розказати про Мак-Олі ще щось, крім того, що ви почули вчора.
— Перепрошую, міс Грант, я не ясно висловився. Просто подумав, що було б непогано пообідати... Я тут майже нічого не знаю, тож, може, ви могли б показати мені... якщо вільні, звісно... де перекусити.— І чому так важко зупинитись?
Голос її повеселішав.
— У такому разі, капітане, я згодна. Дайте мені п’ятнадцять хвилин. Зустрічаємося на сходах біля моєї контори.
П’ятнадцять хвилин по тому я чекав на сходах Будинку письменників і дивився на площу. Вона вийшла і постукала мене по плечу:
— Капітане Віндгем.— Посміхнулася.
— Будь ласка, називайте мене Семом.
— Гаразд, Семе,— погодилася вона, узяла мене під руку і повела сходами вниз.— Почнемо знайомство з кулінарними дивами Калькутти?
Мені сподобалося, особливо слово «знайомство». Воно обіцяло продовження.
— Ви не проти того нового ресторану, «Червоний слон» на Парк-стрит? Про нього тільки й мова. Давно чекаю, з ким би туди сходити.
Ніколи про нього не чув. Та яке це має значення? Що б вона не запропонувала, я б на все погодився, навіть на обід із трьох страв у місіс Теббіт.
— Ходімо!
Я так радо погодився, що вона розсміялася, як школярка на пікніку, і я відчув незрозумілий приступ гордості. Схоже, сміялася вона з мене, але мені байдуже. Вона взяла мене за руку і потягла вулицею, гукнувши тонга. А я не міг звільнитися від думки, як же дивно тримати руку іншої жінки.
Погонич натягнув віжки, й екіпаж зупинився біля тротуару. Худорлявий хлопець, самі м’язи та сухожилля, шкіра аж почорніла від бенгальського сонця. Я допоміг Енні сісти, заліз сам.
— Парк-стрит,— сказала вона.
Погонич знову смикнув віжки, і ми влились у транспортний потік. Поїхали в бік Еспланади, подалі від людних вулиць навколо площі Далхаузі, і незабаром уже котили по Майо-роуд до шляхетної Парк-стрит.
«Червоний слон» виявився пристойним закладом, що займав перший поверх великого чотириповерхового будинку. Завдяки тонованим вікнам і масивним дерев’яним дверям, перед якими стояв не менш масивний сикх, іззовні майже нічого не можна було роздивитися. Часом мені здавалося, що в Калькутті кожний другий сикх — портьє. Зрозуміло чому. Вони значно кремезніші за місцевих бенгальців. Допоки в Калькутті є двері, сикх не залишиться без роботи. Чолов’яга ввічливо кивнув і провів нас усередину.
Там усе було темним і блискучим, як у якомусь модному ритуальному салоні. Чорна мармурова підлога, дзеркальні стіни, столики чорного дерева, під однією зі стін — бар із високими чорними стільцями і чорним барменом.
— Барвисте місце,— зауважив я.
Енні розсміялася.
— У Калькутті, капітане, що чорніший ресторан, то ексклюзивніший.
У такому разі, промайнула думка, «Червоний слон» — найексклюзивніший.
Проблеми почалися з появою метрдотеля, європейця в пенсне, який матеріалізувався перед нами і загородив дорогу. П’ять футів чотири дюйми на зріст чи може трохи вищий завдяки високо задертому носу, з манерами, чорнішими за інтер’єр.
— Ви резервували столик? — запитав він тоном, яким лікар міг би поцікавитися, чи страждаєте ви на сифіліс. Судячи з кількості вільних столиків, відсутність резервування перешкодою не була. Утім він мало не зойкнув, почувши негативну відповідь, і зазирнув у книгу завбільшки як він сам.
— Боюсь, нічим не можу допомогти,— похитав він головою, немов його щойно попросили провести складну операцію.