Розшаркуватися він не став, одразу поквапився до анатомічного театру. Усередині запах був особливо в’їдливим, а підлога аж блищала від води. У центрі кімнати стояв стіл для розтину, широка мармурова плита, на якій лежало тіло Мак-Олі, і досі в закривавленому смокінгу. Стіл з одного боку нахилявся вниз, до стоку. Поруч із тілом були розкладені медичні інструменти: колекція пилок, бурів і ножів, запозичених із Середніх віків. Нас уже чекали ще двоє. Поліцейський фотограф, озброєний фотоапаратом, спалахами, триногою і фотопластинками. Інший був, як я зрозумів, асистентом лікаря Ламба, щоб занотувати висновки лікаря, написати цей жахливий диктант.
— Гаразд, джентльмени,— бадьоро сказав лікар.— Починаємо?
Він почав розрізати одяг Мак-Олі великими ножицями, немов той кравець, що схилився над манекеном. Коли одяг зняли, він приступив до замірювання тіла, виконуючи звичну процедуру: зріст, колір волосся, особливі прикмети,— усе це асистент старанно занотовував. Лікар методично описав рани Мак-Олі, починаючи з відсутнього ока і спускаючись униз. Він говорив і показував фотографу, який робив знімки крупним планом.
— Невеликий розрив язика, синці навколо рота. Чіткий розріз на шиї. Скоріше за все, зроблений ножем із довгим лезом, помірно гострим. Довжина розрізу п’ять дюймів. Починається на два дюйми нижче кута щелепи. Розріз чистий, трохи піднімається вгору. Перерізані артерії.
Він перейшов до грудної клітки.
— Велика колота рана, три дюйми завширшки. Знову ж таки, могли нанести ножом із довгим лезом. Схоже, зачепила легеню.
Оглянув долоні Мак-Олі.
— Порізів, які б указували на спробу себе захистити, немає.
Зліва від мене щось забубонів Банерджі. Я повернув голову. Юний сержант пристрасно читав мантру, обличчя у нього було білим-білісіньким.
— Це ваш перший розтин, сержанте?
Він соромливо посміхнувся.
— Другий, сер.
Шкода. Другий, як правило, ще гірший. Перший, яким би він не був, рятує певна доля несподіванки. Ніколи не знаєш, що побачиш далі. Другий такої переваги не має. Точно знаєш, що на тебе чекає, але готовим себе аж ніяк не відчуваєш.
— Як пройшов перший?
— Довелося піти задовго до кінця.
Я кивнув.
— Непоганий результат, сержанте.
Він зашарівся, але така вже у мене звичка — дражнити підлеглих. Своєрідний комплімент.
Лікар Ламб перейшов до обмивання тіла, примовляючи своїм глибоким баритоном, немов священик-інк, який змащує жертву перед тим, як вирізати серце. Тоді він узяв ніж, зробив розріз від горла до живота. Крові майже не було. Відкрив грудну клітку, відкривши головні органи, і почав один за одним їх діставати. Банерджі нервово переступив з ноги на ногу. У таких ситуаціях важко визначити, що ж стало останньою краплею, це завжди комбінація факторів: запахи і звуки зливаються в моторошне крещендо. Банерджі затулив рота, повернувся і квапливо кинувся до виходу.
Мене на першому розтині нудило, як собаку. Навіть не можу сказати чому. Ніяк майже ж не відрізняється від візиту до бойні. Але щось таки є в людській душі, що повстає проти споглядання, як іншу людину перетворюють на купу м’яса. Хоча пристосовуємося ми швидко. Це одна з наших переваг. Природну реакцію можна вимкнути або, як у моєму випадку, знищити. Вистачить три роки спостерігання за тим, як шматують інших. Я заздрю реакції Банерджі. Заздрю, що він може реагувати.
Я залишився ще на кілька хвилин, не відводячи очей від рук лікаря. Працював він спокійно і впевнено, немов стоматолог, що видаляє зуб. Він робив свою справу, а я намагався відтворити картину того, що сталося. Синці навколо рота, не було спроби себе захистити. Схоже, вбивця до Мак-Олі наблизився зі спини. Застав його зненацька. Може, прикрив йому рота, щоб той не закричав. А тоді перерізав горлянку, судячи з бризок крові на місці злочину.
Не давало спокою лише одне. Убивця явно знав, що робить. Розріз рівний, артерії перерізані влучно. Мак-Олі помер менше ніж за хвилину. Тож навіщо друга рана? Навіщо бити в груди? Убивця розумів, що Мак-Олі не вижити. Навіщо ж гаяти час і завдавати іще одного удару?
Звідси витікає ще одне запитання. Записка. Навіщо засовувати папірець до рота Мак-Олі? Звісно, якщо вбивство скоєне з політичних мотивів, логічно було б припустити, що записку залишать на видноті. Спочатку я вважав, що до рота її запхали, аби не загубилася, але тепер щодо цього з’явилися сумніви.
Усе, що мені було потрібно, я побачив. Усе інше прочитаю у звіті. Я повернувся і пішов шукати Не Здавайся; він сидів на сходах будівлі коледжу, обхопивши голову руками. Я опустився поруч і запропонував сигарету, витяг і собі. Він із вдячністю взяв, стиснув у тремтячій руці. Хвилину ми посиділи в тиші. Дим робив свою справу.
— Легше стане? — запитав він.
— Так.
— Не певен, що колись до цього звикну.
— Не так це вже і погано.
Я докурив сигарету і відкинув недопалок. Банерджі й досі не відійшов від побаченого. Не годиться. Мені потрібно, щоб він зосередився, а найкращий спосіб для цього — повернутися до роботи. Мусимо розкрити два вбивства, для одного з яких я ніяк не збагну мотиву, а для іншого маю безліч мотивів, але жодної певної зачіпки.
— Ходімо, сержанте,— сказав я,— робота чекає.
Дванадцять
и, часом, минулого вечора не проходили повз квартиру Мак-Олі?
Дігбі мало чаєм не захлинувся.
— Що? Навіщо, дідько мене забирай, я б там тинявся? — Ми сиділи в моєму тісному кабінеті. Не Здавайся був із нами, тож тут було трохи приємніше і затишніше.— Чому це ти питаєш, старий?
— Розпитував уранці слугу Мак-Олі. Той сказав, що до квартири десь о восьмій вечора приходив сагиб офіцер, ставив запитання про Мак-Олі і Коссіпор, а тоді пішов, прихопивши купу тек із кабінету Мак-Олі. — А зовнішність його він описав?
— Високий, білявий, з вусами. Тому я сподівався, що це могли бути ви.
Дігбі усміхнувся.
— Я і ще половина наших офіцерів.
— Ви ж не думаєте, що Таггарт доручив цю справу іншим офіцерам?
— Сумніваюся,— відповів він.— Ти ж його золотий хлопчик. Гадаєш, він би сказав мені раніше, ніж тобі?
Цілком слушно, але я мусив переконатися. Банерджі підняв руку. Ми з Дігбі повернулися до нього.
— Вам не потрібен дозвіл, Не Здавайся. Якщо маєте що сказати, просто говоріть.
— Дякую, сер. Я просто хотів запитати, чому слуга переконаний, що то був поліцейський.
— Чоловік був у формі.
— З усією повагою до вас, сер, але військові також носять білу форму, дуже схожу на нашу Недосвідчене око великої різниці між поліцейською та військовою формами не побачить.
— На що натякаєте, сержанте? — запитав Дігбі.
— Ні на що, сер. Просто міркував, що той офіцер міг бути і не поліцейським. То міг бути військовий. Урешті-решт, військова розвідка відповідає тепер за місце злочину.
Цікаве спостереження, змушує замислитися.
— Багато дізнався? — поцікавився Дігбі.
— Не дуже,— зізнавсь я.— Тільки те, що останнім часом Мак-Олі щось турбувало. Виходив не у звичний час, кинув пити, але недавно знову взявся за старе.
— Вороги?
— Послухати його слугу, так можна вирішити, що Мак-Олі — святий. От хіба що трохи не ладнав зі своїм конкурентом, Стівенсом.
— Бажаєте, щоб я влаштував із ним зустріч, сер? — запропонував Банерджі.
— Я вже попросив про це секретарку Мак-Олі,— відповів я, сподіваюсь, нейтральним тоном.— Хоча дещо мені від вас дійсно потрібно. Пошліть до квартири Мак-Олі охоронця. Треба, щоб ніхто не приходив і не виходив без нашого дозволу, крім слуг, та й тих нехай перевіряють, щоб із квартири нічого не винесли.
— Так, сер.— Банерджі записав інструкції у свій нотатник.
— Як справи з пошуками преподобного О’Ґунна? — запитав я.
— Боюсь, невтішні новини на цьому фронті, сер. Наш колега в Дум-Думі повідомив, що того призначили священиком у церкві Сент-Ендрю, але він поїхав із міста. Я так зрозумів, має повернутись у суботу.