Чотирнадцять
апах хмизу у вогнищі нагадав мені дім. Щільний сріблястий дим, що здіймався із сільських димарів зимовими ночами, забивав носа, пересушував горло і вимагав віскі, щоб змити сажу в горлянці. Тут же, у теплі місячної бенгальської ночі, він піднімався не з димарів, а від тисяч пічечок.
Чорне місто оживало вечорами. Саме в той час, коли проспекти Білого міста порожніли і його мешканці ховались у своїх клубах або за високими вибіленими стінами, населення Чорного міста виходило на вулиці, збиралося на тротуарах біля чайних або на верандах, щоб покурити і посперечатися про політику. Принаймні чоловіки.
Ми з Дігбі і Банерджі, убрані в місцевий одяг і сандалії, мовчки йшли по алеї вздовж Багх-базара.
Зустрілися ми на Лал-базарі, де Банерджі повідомив мені ще одні погані новини. Перелік багажу поштового потяга до Дарджилінга зник. Було дві копії. Одна — у потягу, її могли прихопити нападники. Іншу мали підшити до документів на станції Сілда, але і досі не знайшли. Сержанта запевнили, що такі справи вимагають кількох днів і що начальник станції все переверне, а перелік знайде.
Із Лал-базара Дігбі повіз нас на Ґрей-стрит, за пів-милі звідти. У цій частині міста автомобілів було небагато, і, якщо їхати й далі, можна привернути увагу, тож ми пішли пішки людними, погано освітленими вулицями. Ми з Дігбі сховалися під плащами з каптурами, прикривши голову подобою тюрбанів, які нам, на подив колег, зав’язав констебльсикх на Лал-базарі. Я нижче опустив каптур. Парочка сагибів, що прогулюються в цей час по Багх-базару, викличе таку ж небажану увагу, як і автомобіль, ба, навіть більшу. Тож скориставшися темрявою, ми намагалися рухатись якомога непомітніше. Ми з Дігбі. Не Здавайся, який не потребував камуфляжу, ішов собі, не ховаючись, на кілька кроків попереду нас, перевіряючи, чи безпечний шлях. Можу присягнутися, що сержант відчував певне задоволення від того, що може вільно іти вулицею, а двоє англійців змушені скрадатись у затінку.
Ми завернули на алею, яка не дуже відрізнялася від тієї, де знайшли тіло Мак-Олі. Прямо перед нами розляглася зграя безпритульних собак. Один подивився на Банерджі й ліниво позіхнув. Сержант почав обережно обминати тварин. Раптом із-за рогу за кілька ярдів попереду вигулькнули два велосипедисти. Вся увага Банерджі була спрямована на собак, тож велосипедистів він не почув, і попереджати нас було вже запізно. Ліхтарі стрімко наближалися, і Дігбі занервував. Ще мить — і вони наїдуть просто на нас.
— Ми близько до конспіративної квартири? — прошепотів я.
— Занадто близько, щоб засвітитися,— пробелькотів Дігбі.— Мусимо скасувати зустріч.
Таку можливість ми обговорювали. Якщо двох сагибів помітять поруч із конспіративною квартирою, інформатору Дігбі загрожує небезпека, а на такий ризик Дігбі не пішов би. Звісно, ці двоє могли просто проїхати повз нас і не звернути уваги, але Дігбі ясно дав зрозуміти, що, коли справа стосується місцевих, ні в чому не можна бути впевненим і нікому не можна довіряти. Два сагиби в цій частині міста стануть привабливою мішенню для будь-чого — від пограбування до лінчування. Якщо нас помітять, мусимо повернутися, принаймні на кілька годин. Але інформатор чекатиме на конспіративній квартирі лише годину. Довше — занадто ризиковано. Якщо ми відступимо зараз, доведеться чекати двадцять чотири години до наступної спроби, а мені, чорт забирай, втрачати ще один день аж ніяк не хочеться. Я в розпачі роззирнувся у пошуках схованки, але нічого підходящого не побачив.
Велосипедисти наблизилися, майже порівнялись із Банерджі. Ледь вони до нього доїхали, у сержанта, схоже, виникла якась ідея. Він підняв ногу і щосили наступив на хвіст одного із собак. Тварина заверещала від болю і кинулася алеєю, немов її пробило електричним струмом, прямо на велосипедистів. Собака наштовхнувся на велосипед, чоловік вилетів із сідла і пролетів футів десять. Інші собаки, сполохані скавучанням свого родича, негайно кинулися на велосипедистів, оточили їх і почали люто гавкати. Банерджі побіг допомагати тому, хто впав, а ми, скориставшись хаосом, поквапилися далі непоміченими. Зупинилися за кілька ярдів і почекали на Банерджі. Дігбі нахилився, немов поправляв пряжку на сандаліях, я повернувся до муру, удаючи, що мочуся у відкритий жолоб. Нарешті Банерджі нас наздогнав, усміхаючись, як той дервіш.
— Гарна вистава, сержанте,— прошепотів я.
— Дякую, сер. Схоже, іноді сплячих собак обходити не варто.
За кілька хвилин ми стояли в затінку пошарпаного будинку, і Дігбі тихо відмикав іржавий замок і знімав ланцюга, який тримав разом дві половинки дверей. Він провів нас у темряву передпокою і забарикадував двері дерев’яною колодою. Схоже, він уже був тут раніше, бо колоду в темряві знайшов без зайвих зусиль. Витяг коробку сірників і запалив один. Вогонь було затріпотів, але за мить уже горів рівним полум’ям, освітлюючи занедбану кімнату, пропахлу пліснявою та пилом. Часу гаяти Дігбі не став і повів нас у дальню частину будинку, де відімкнув іще одні двері, цього разу старі та трухляві, зачинені на ненадійну клямку. Ступив у коридорчик і пішов до кінця.
— Чекайте тут,— прошепотів він, коли ми дійшли до муру.
Відійшов убік і пошукав у траві, що височіла аж до пояса, швидко повернувся з дерев’яною скринею. Банерджі допоміг прилаштувати скриню під мур. Дігбі заліз на неї і, підтягнувшись, сів на мур, покликавши за собою і нас із Банерджі. Приземлилися ми в іншому садку, обнесеному муром, із протилежного боку якого були двері, освітлені ліхтарем, що висів на зігнутому цвяхові. Дігбі неквапливо перетнув двір і постукав у двері. Ті ледь прочинилися, нас оглянуло пильне око, і лише тоді двері розчахнулися, проскреготівши по землі.
Лише зараз я отримав змогу роздивитися нашого господаря: індієць середнього віку, уже почав лисіти; чорні очі сиділи на пухкенькому обличчі, немов очка на картоплині. Він курив біді — скручений лист, наповнений тютюном, перев’язаний з одного боку мотузочкою. Сигарета бідняка.
— Ви спізнилися,— прохрипів він, нервово затягнувшись.— Я вже збирався...
Погляд у Дігбі був такий красномовний, що чоловік замовкнув.
— Довелося діяти обережно. Чи тобі більше б сподобалось, якби ми заявилися вчасно з парочкою переслідувачів на хвості?
Чоловік підняв руки, захищаючись:
— Ні, ні. Аж ніяк!
Провів рукою по черепу, пригладив пасма засмальцьованого чорного волосся.
— Ходіть сюди,— запросив він до сходів і повів униз, у тісний льох, де смерділо потом і камфорою.
Вказав на циновки, розкидані навколо низенького дерев’яного столика, а сам дістав пляшку і кілька склянок із грубо обтесаного буфета, який явно бачив кращі часи.
— Що скажете, помічник інспектора? — запитав індієць, піднявши пляшку.— Трохи вип’ємо перед тим, як перейти до справи?
— Добре,— погодився Дігбі.
Чоловік поставив склянки на стіл і наповнив кожну золотистою рідиною з пляшки.
— Що це таке? — поцікавивсь я.
— Арак,— відповів він з усмішкою.— Дуже добрий напій, ніякої помилки. Поставляють лише з півдня.
Дігбі кивнув і відпив. Я зробив те ж саме. Вогняний напій. Від нього і волосся на грудях дибки стане чи геть згорить, якщо пролити трохи.
— Не для мене.— Банерджі відсунув свою склянку.
— Не п’єш міцних напоїв? — запитав чоловік.— Усім індійцям варто пити алкоголь. І їсти м’ясо. Червоне м’ясо, особливо яловичину. Британці,— він вказав на нас із Дігбі,— не цураються алкоголю і яловичини, навіть мемсагиби. Тому вони й сильні. Ми, індійці, на жаль, непитущі, ще й вегетаріанці. Саме тому мусимо підкорятися.
— Годі вже,— обірвав його Дігбі.— Що ти для нас маєш, Вікраме?
Індієць криво усміхнувся.
— Справа Мак-Олі. Дуже засмучує британців. Ваші англійські газети називають її «скандальним випадком» і вимагають спіймати вбивцю і негайно з ним розправитися.
Ясно, куди це веде. Вікрам мав інформацію — товар, який нам конче потрібен. Спробує підняти своєму товарові ціну. Просто попит і пропозиція. Байдуже, Лондон це чи Калькутта, інформація залишається інформацією, і економіка процвітає всюди.