— Сагиби і мемсагиби,— продовжив Вікрам,— охоплені панікою.
— Переходь до справи, Вікраме,— сказав Дігбі.
— Багато говорять,— вів далі індієць,— у Коссіпорі. Багато пліткують, багато міркують. Знаєте, помічник інспектора, як ми, індійці, обожнюємо потеревенити. Ви, британці, навіть закони приймаєте, аби заборонити наші балачки, але ми не здаємося. Та й із візниками побазікати ніхто не проти. Я дещо чув...
Дігбі його обірвав:
— Плітки мене не цікавлять, Вікраме. Або ти щось маєш, або ні. Годі марнувати мій час.— І почав підводитися з місця.
— Стривайте! — вигукнув індієць.— Ви ж знаєте, що я маю надійні джерела. Цінність моєї інформації висока!
Дігбі зазирнув у очі індійця і повільно сів.
— Що ж ти маєш?
Чоловік завагався, певно, обмірковував свій наступний крок. Продавати інформацію все одно, що продавати кохання. Мусиш подражнити клієнта. Покажи трохи, щоб викликати апетит, але й лиши стільки, щоб уява розігралася, щоб дурник купив твій товар.
— Дві ночі тому, у ніч нещасливої смерті сагиба, в одному будинку в Коссіпорі відбулася нелегальна зустріч. Якісь негідники розважали натовп індійців нісенітницями. Палкі промови і серйозні балачки про те, що потрібно передати повідомлення британцям. Я маю всю інформацію про зустріч і про те, що відбулося потім. Гадаю, ця інформація може бути цінною для вас, помічник інспектора.
— Знаєте імена? — запитав Дігбі.
— Одне особливе ім’я мені назвали кілька разів.
Тепер настала черга Дігбі торгуватися.
— Гаразд. Отримаєш звичну суму. А тепер розказуй.
Інформатор улесливо захихотів.
— Будь ласка, помічник інспектора! З моєю інформацією ви точно кинете лиходіїв за ґрати. А за таку велику справу бурра сагиб нагородить вас підвищенням, не сумнівайтеся! — Він поворушив пальцями однієї руки.— Гадаю, це коштує трохи більше!
Дігбі щосили намагався утримати байдужий вигляд, але всі розуміли, що він блефує.
— Гаразд,— урешті-решт здався він,— іще двадцять.
— П’ятдесят,— випалив індієць.
Дігбі пирхнув.
— Додам тридцять, і це все, чого ти вартий. Бери, або ми підемо.
На обличчі інформатора заграла масна посмішка. Замість відповіді він просто кивнув, як це роблять індійці: немов вісімку в повітрі намалював, а ти собі гадай, погоджуються вони, не погоджуються чи просто обіцяють обміркувати все пізніше.
Дігбі витяг гаманець і відрахував вісімдесят рупій у банкнотах, простягнув через стіл. Трохи більше за п’ять фунтів, недешево, гарна ціна за гарну інформацію, якщо індієць каже правду.
— Гаразд,— сказав він,— викладай. Прозою чи віршами.
Вікрам миттєво сховав готівку в кишеню, схопився за пляшку. Наповнив склянки і підняв тост за здоров’я, тільки тоді продовжив.
— Щодо зустрічі в Коссіпорі,— почав він.— Вона відбувалася вдома в одного хлопця на ім’я Амарнат Дутта, найлютішого радикала. Раніше він видавав бенгальську газету «Новий Світанок», але британці її закрили. Але Дутта все одно зайнятий отією «боротьбою за свободу».— Індієць помахав рукою.— Усі ті нісенітниці... Проте я чув, що йому допомагають п’ятнадцять чоловіків, усі не прості: торговці, інженери, юристи. Дутта виголошує промови, але всіх приваблює інша особа: Беной Сен.
— Сен? — раптом пожвавішав Дігбі.— Тож він повернувсь у Калькутту?
Вікрам задоволено закивав.
— О так! Жодної помилки! Сен агітує за рішучі дії проти британської агресії. Каже, що потрібно передати британцям повідомлення, яке вони не змогли б проігнорувати. Усі слухачі в захваті від його пристрасної промови! Тоді містер Дутта каже, що всі мусять звернути увагу на заклик Сена до енергійного протесту, після цього народ розходиться.
— Що сталося потім? — запитав я.
Вікрам усміхнувся.
— Це найінтригуюча частина, інспекторе сагиб! Коли наступного дня знаходять тіло, люди кажуть, що це справа рук Сена.
— Чому не одного з тих, хто був присутній на зустрічі? — поцікавивсь я.
Інформатор похитав головою.
— Неможливо, сагибе. Усі ті люди — юристи і бухгалтери; ви, британці, називаєте таких осіб революціонерами в кріслах.
— А ви як вважаєте? — звернувсь я до Дігбі.
— Згоден із Вікрамом,— відповів той.— У Калькутті повно таких бенгальців: одні балачки, ніяких рішучих дій. Їхнє уявлення про дії — це написання офіційних листів віце-королю. Вони ніколи нікого не вб’ють. Ні, це має бути Сен.— Він обернувся до Вікрама.— А де він зараз?
Індієць розіграв переляк.
— На жаль, сагибе, цього я не знаю. Можу спробувати дізнатися, але така інформація не дешева. І буде напрочуд добре, якщо я отримаю аванс, щоб покрити витрати.
Дігбі кинув на стіл іще одну десятку. Вікрам усміхнувся і сунув купюру в кишеню.
Ми залишили інформатора і повернулися до муру, а тоді й у конспіративну квартиру, звідти попрямували до автомобіля на Ґрей-стрит.
Було вже пізно, але Дігбі випромінював енергію, немов гун, що потрапив на ковбасну фабрику. Ми всі відчували, що справа, можливо, зрушила з місця, але він радів найбільше. У пориві привітності він запропонував підкинути мене до пансіону. Навіть Банерджі пообіцяв підвезти до найближчої стоянки рикш.
— Розкажіть мені про Беноя Сена,— попросив я Дігбі, коли сержант вийшов біля стоянки.
— Фактично він є лідером «Джугантара»,— відповів той,— одного з численних революційних угрупувань, які намагаються випхати нас із Індії. Мерзотники, відповідальні за вбивства кількох поліцейських. Під час війни вони розробили план контрабанди зброї від бошів. Сподівалися ініціювати озброєне повстання і влаштувати заколот у полках місцевої армії. Вони все врахували, і ми мали б море крові, якби не втрутилася військова розвідка. Тож ми почекали, коли прибуде вантаж, і захопили їхніх ватажків зненацька. Більшість керівників «Джугантара» було заарештовано або вбито при спробі втекти. Сену єдиному вдалося зникнути. Ходять плітки, що він переховувався десь у горах, неподалік від Читтагонга. Мабуть, планують щось дійсно значне, якщо він ризикнув повернутися.
Дігбі висадив мене біля «Бельведера», і я вже почав сумніватися, чи справедливим було моє ставлення до нього. Сьогодні він мене вразив, із таким апломбом приборкавши інформатора. І якщо вже бути до кінця чесним, на його рахунку всі успіхи в нашій справі — від ідентифікації тіла та надання злочинові статусу політичного до встановлення головного підозрюваного. Під гонором і колоніальною претензійністю ховається досить порядний офіцер. Цікаво, чому ж він і досі лише помічник інспектора?
Коли я увійшов, у вітальні ще горіло світло. Вечеря скінчилася вже дві години тому, але, судячи з голосів, місіс Теббіт і кілька постояльців іще не спали. Я зрозумів, що чекали на мене. Мабуть, побачили заголовки в «Стейтсмені» й хочуть почути все з перших вуст. Я зачинив двері якомога тихіше і навпочіпки прокрався передпокоєм, сподіваючись прослизнути до своєї кімнати непоміченим, немов школяр, який повертається до спальні після відбою. Мені вдалося дійти до сходів, коли двері вітальні раптом розчинилися і звідти полилося світло, у якому безпомилково виділявся силует місіс Теббіт. Усе в цій жінці було загрозливим, навіть тінь.
— Капітане Віндгем, ось і ви! — вигукнула вона, немов проголошуючи друге пришестя Господа.— Я так і подумала, що ви працюватимете допізна, тож залишила вам холодну вечерю. Ви ж, певно, зголодніли.
— Дуже люб’язно з вашого боку, місіс Теббіт,— подякував я,— але я обійдуся, дякую.
— Облиште, капітане! Ви мусите відновити сили. Урешті-решт, ми довірили вам захищати себе від усіх нечестивих індійців у ці непевні часи.
Якщо дивитися з мого місця, вигляд вона мала такий, ніби і сама себе чудово захистить від індійців, нечестивих чи ще яких. А враховуючи габарити жінки, я б сказав, що захисту вимагають саме місцеві мешканці. Бути грубим мені не хотілося, уникнути вечері і запитань, схоже, не було жодного шансу, тож я скорився перед неминучим. Принаймні мене навчили правильно відповідати на запитання. Я посміхнувся, пройшов за нею в їдальню і сів, вона налила мені келих вина і принесла шматок холодного м’ясного пирога і хліб із маслом. Проста їжа. Сподіваюсь, і далі нічого поганого мені не загрожує. Щойно я взявся за пиріг, увійшли Бірн із Петерсом, явно з наміром скласти мені компанію. Місіс Теббіт принесла і їм по келиху, собі ж налила чарочку шеррі.