Сімнадцять
а березі ріки на південь від міста розташувався форт Вільяма. Резиденція східного командування армією, а ще штаб-квартира військової розвідки, підрозділу «Н». Ми з Банерджі сиділи на задньому сидінні поліцейського автомобіля і прямували туди.
— Генерал Клайв наказав перебудувати його після битви під Плессі,— дивувався Банерджі, коли ми під’їжджали по обсадженій пальмами алеї до Казначейських воріт форту.— Це коштувало понад два мільйони фунтів. А звідси жодного пострілу не зробили.
Форт надто відрізнявся від інших військових баз, які я будь-коли бачив. Почати вже з того, що тут було своє поле для гольфу. Може, це й пояснювало такі великі витрати.
— А що місцеві думають про Беноя Сена? — запитав я.
— Ну,— завагався Банерджі,— після смерті Багха Джатіна Сен став народним героєм. Його бачили майже в усіх містах між Силгетом і Сандарабаном: молиться за селян і закликає кару Божу на корумпованих урядовців. Його називають Привидом. Наполовину Робін Гуд, наполовину Кришна. Селяни його обожнюють. Саме тому він і переховувався понад чотири роки, незважаючи на кругленьку нагороду за його голову.
— А чи не ходять чутки, що останнім часом він повернувся до терористичної діяльності?
— Мені про це невідомо, сер, але таке поліцейському навряд чи розкажуть.
— А яке ваше враження про цю людину?
Банерджі на мить замислився.
— Гадаю, після смерті Джатіна й інших ватажків люди перетворили Сена на легенду собі на користь. Для тих, хто чекає жорстокої революції, він боєць за свободу, який може перехитрити британців і надихнути народ. Символ того, що боротьба триває. Він їм потрібен, щоб зберегти власну гідність. Водночас для британців, принаймні для «Стейтсмена» і його читачів, він таке собі пугало. Утілення всього, що їх лякає, кровожерливий комуніст, який не заспокоїться, доки не буде вбито або вислано з країни останнього англійця. Він служить чудовим виправданням таким речам, як закони Роулетта. Особисто я вважаю, що він ні те і не інше.
Ми зупинилися біля перевірочного пункту Казначейських воріт. Форт Вільяма справляв враження. Споруда у формі зірки займала три квадратні милі, була збудована з цегли і вапна, у ній розміщувалися тисячі військових і службовий персонал. А ще це місце ганебно відомої калькуттської «чорної ями»[33], яка є, як добре знає кожен англійський школяр, символом довічного бенгальського віроломства.
Водій показав наші папери похмурому вартовому, той театрально прискіпливо їх вивчив і лише тоді махнув, щоб ми проїжджали за червоні мури кілька футів завтовшки. Опинившись усередині, ми проїхали повз кількох триповерхових будівель, бараків, як я зрозумів, і охайних рядів офіцерських бунгало, за якими починалася вулиця з крамницями, поштовим відділенням і кінотеатром. У центрі розташувалася церква Святого Петра з вежами і контрфорсами. Загалом, усе містечко нагадувало скоріше якесь селище в Суссексі, ніж військовий гарнізон.
Військовій розвідці я не довіряв. Це почуття вигострилося за багато років, починаючи з моєї служби в особливому відділку, тоді, під час війни, коли я і сам був гвинтиком у цьому механізмі. Так, людьми вони були розумними і винахідливими, працювали, як самі були переконані, на благо нації та імперії. Але якщо ціль була шляхетною, засоби такими не були. Як поліцейський, що підкоряється букві закону, я вважав, що їхні методи часто бувають огидними, аморальними і, найгірше за все, не-англійськими. Утім, зараз до них звернутися — справжнє полегшення. Їхня допомога є життєво необхідною, якщо ми дійсно хочемо запобігти добре підготовленій терористичній кампанії.
Я виклав Банерджі свою теорію про те, що вбивство Мак-Олі й напад на поштовий потяг Дарджилінга пов’язані між собою і за обома цими справами стоїть «Джугантар», і ми мусимо просити військову розвідку допомогти вистежити Сена.
Обличчя у Банерджі потемніло.
— Вам щось не подобається, сержанте?
Він нервово посовався на сидінні.
— Я можу бути відвертим, сер?
Я кивнув.
— Зробіть таку ласку.
— Ви справді зацікавлені в тому, щоб дізнатися правду про це вбивство?
Запитання мене здивувало.
— Дізнатися правду — наш обов’язок, і ми не мусимо мати ані страху, ані упереджень,— відповів я.— Саме це ми і робитимемо.
— Перепрошую,— сказав Банерджі,— але якщо це дійсно ваш намір, то допитати Сена напрочуд важливо. Чи не так, сер?
— Саме так.
— У такому разі, сер, я б порадив бути обережним у розмові з військовою розвідкою. Вони мають репутацію швидких на розправу.
— Ви пропонуєте приховати інформацію від підрозділу «Н»?
— Я кажу, сер, що коли ви хочете знайти Сена живим, то важливо знайти його раніше за розвідку.
Ми зупинилися біля великої адміністративної будівлі, а з голови мені не йшли слова Банерджі. Підсвідомо я був тієї ж думки, але виконати його прохання неможливо. Іншого вибору я не маю, мушу викласти все підрозділу «Н». Занадто високі ставки. До того ж я і так уже все розповів лорду Таггарту, а він звітував лейтенант-губернатору. Якщо я і триматиму язик за зубами, вони все одно дізнаються.
Тепер мушу сушити голову, що робити з Банерджі. Планував узяти його із собою на зустріч із полковником Доусоном, але вже сумніваюся. До того ж Доусон триматиметься сторожко, якщо під час нашої розмови в кімнаті буде присутній індієць. Урешті-решт, я пішов сам, залишивши Банерджі з водієм.
Я увійшов, минув двох млявих охоронців і постукав у перші-ліпші двері та запитав молодшого офіцера, де можна знайти полковника Доусона. Він спрямував мене до кімнати 207 на третьому поверсі.
Кімната виявилася великим кабінетом, у якому кипіла діяльність. Там стояло з дюжину столів для офіцерів та їхніх помічників. На одній стіні було пришпилено кілька великих мап Індії, Бенгалії і якогось міста, певне Калькутти. Кожну вкривала купа прапорців, хрестиків та кружечків. Через гудіння голосів і гуркіт друкарських машинок на мою появу ніхто не звернув уваги. Я запитав юну секретарку у формі кольору хакі, де знайти Доусона. Вона вказала на перегородку з матовим склом у кутку кімнати. Я подякував, підійшов до перегородки і постукав.
— Заходьте,— пролунав гучний голос.
Я так і зробив. І ступив у хмару диму.
— Полковнику Доусоне? — Крізь туман я роздивився кремезного офіцера-вусаня з люлькою в зубах.
Років під сорок, вирішив я, груба бронзова шкіра і каштанове волосся із сивиною на скронях. Він читав надрукований звіт.
— A-а, капітане Віндгем,— підвівся він потиснути руку.— Прошу, сідайте.
Очевидно, він мене знав. У голосі була така впевненість, немов ми зустрічалися раніше. Не скажу, що мене це здивувало. Це ж розвідка.
— Бажаєте чогось освіжаючого? — запитав він, піднявши важку бронзову руку і подивившись на годинник.— На жаль, для алкоголю ще зарано. Горнятко чаю? Міс Брейтвейт! — гримнув він, не чекаючи на відповідь. У двері просунула голову сердита жінка з конячим обличчям.— Будь ласка, два чаї, Марджорі.
Жінка кисло кивнула і зникла, гучно зачинивши за собою двері.
— Отже, капітане,— звернувся він до мене,— я так розумію, ви недавно в Калькутті. Як вам наше місто?
Схоже, домашню роботу щодо мене він виконав. Б’юся об заклад, що вже читав документи стосовно мене з часів війни. У такому разі мусить знати про моє поранення і демобілізацію, а може, й факти особистого життя. І знає про мене більше, ніж мені самому хочеться пам’ятати.
— Непогане, мені подобається,— відповів я.
— Добре, добре...— Він пихнув люлькою.— Не думаю, що мали змогу оглянути визначні місця, еге ж?
— Не думав, що тут багато цікавого.
Доусон усміхнувся.
— Залежить від того, що хочете подивитися. Рекомендую відвідати храм у Дакшинешварі. Індуська рака богині Калі. Вони називають її Руйнівницею, і вигляд вона має цікавенький. Чорна як ніч, очі налиті кров’ю, на шиї метляється гірлянда черепів, а язик вивалився в несамовитому екстазі. Бенгальці її шанують. І цього досить, щоб зрозуміти, з якими людьми нам доводиться мати тут справу. Їй приносять криваві жертви. Сьогодні це кози та вівці, але не завжди вони були такими цивілізованими. Кажуть, що це місто назване на її честь. Калькутта, місто Калі.— Він помовчав, усміхаючись.— Іронія, еге ж? У нашому сучасному мегаполісі досі б’ється чорне серце язичницької богині знищення.— На мить він замислився.— Гадаю, вам сподобається.
33
Калькуттська чорна яма — назва маленької тюремною камери, де вночі на 20 червня 1756 року було закатовано багато англійців, які захищали місто. Згідно звіту командира гарнізону, із 146 полонених вижили тільки 23. Цей випадок наводився як зразок варварства і став приводом для взяття Калькутти у 1757 році, а згодом і підкорення усієї Бенгалії.