— Вражає, чи не так?
Я обернувся: до мене підходив Стівенс. На обличчі у нього грала посмішка, як у дитини, яка отримала нову іграшку.
— Вид чи кабінет? — уточнив я.
— Вид, звісно. Кабінет, ну-у...— Фразу він не закінчив.
На вигляд йому можна було дати ледь за тридцять, молодий для такої високої посади. У ньому вирувала нервова енергія, рухи були рвучкими, і це видавало його напруженість.
— Капітане Віндгем? — Він вказав на стілець. Сів за стіл, відрегулював шкіряне крісло з високою спинкою, піднявши його на кілька дюймів.— Ви застали мене у складну мить. Лейтенант-губернатор наступного тижня перебирається до Дарджилінга, доки не настала спека, і половина уряду вирушає з ним. І ми тут, у Будинку письменників, мусимо організувати цей переїзд. Найгіршого часу для нещастя з Мак-Олі й не вибереш.
— Так,— погодивсь я.— Це вбивство створює для вас масу незручностей.
Він пильно глянув на мене, намагаючись зрозуміти, що ховається за моїми словами. Цікаво, чи щось знайде? Враховуючи, що мені й самому не ясно.
— Чим можу вам допомогти, капітане? — нарешті сказав він.— Боюся, не зможу приділити вам багато часу. Маю бути по обіді на терміновій нараді із сером Евеліном Кріслом.
Ім’я нічого мені не підказало. Та й яка різниця? Навіть якби він був дружкою у мене на весіллі, я б усе одно удав, що його не знаю, аби тільки побачити реакцію Стівенса.
— Керуючий директор Банківської корпорації Бенгалії та Бірми,— пояснив він.
Я спробував напустити на себе підходящий благоговійний вигляд. Схоже, Стівенс із тих, хто полюбляє кидатись іменами. Добре. Упевнений у собі чоловік навряд чи став би повідомляти, з ким зустрічається після мене.
— Перейду до суті,— погодивсь я.— Як довго ви працювали з Мак-Олі?
— Занадто довго,— розреготався він. Невдалий жарт, він це і сам зрозумів. Голос у нього став серйозним.— Я звітував йому останні три роки. Раніше я служив у іншому місці.
— Де саме?
— У Рангуні.
— А ваші стосунки з містером Мак-Олі? Як би ви їх охарактеризували?
— Професійні.
— Не дружні? Ви три роки разом працювали...
Стівенс узяв ручку і неуважно постукав по столу.
— Працювати з ним було нелегко.
— У якому сенсі?
— Скажімо, він завжди наполягав на своєму. Сперечатися з Мак-Олі не можна було. Тільки робити так, як він вимагає. Таке враження, що незалежні думки він сприймав як особисту образу.
— Отже, вам було важко з ним працювати?
— Не важче, ніж із іншими.— Він уважно подивився на ручку, немов уперше її побачив. Може, так воно і було. Може, це ручка Мак-Олі.
— Ви останнім часом не сперечалися?
Він похитав головою.
— Ні.
Я пригадав слова Енні про суперечку Мак-Олі та Стівенса минулого тижня щодо податків на імпорт. Дивно, що Стівенс про це забув.
— А інші? Ворогів у нього було багато?
— Можливо. Як я сказав, його тут не дуже любили, навіть враховуючи, що він шотландець.
— Чи останнім часом він не поводився дивно?
— За останній місяць кілька разів приходив напідпитку. Мені це здалося доволі дивним, бо я чув, що пити він кинув.
— Хтось робив йому зауваження?
— Звісно, ні. Мак-Олі був не просто головою фінансового відділу, він був особливим приятелем лейтенант-губернатора. І це робило його куленепробивним.
Іще один невдалий жарт. Може, він і був куленепробивний, а от ніж устромити у нього виявилося дуже легко.
— Тепер обов’язки Мак-Олі переходять до вас?
— Принаймні контроль фінансів. Власне, і цього вистачить. За ці кілька днів довелося добряче попотіти.
— Здається, Мак-Олі був тут ключовою фігурою?
— Залежить від того, як подивитися,— розсміявся він.— Щодо роботи, то відділ і без нього працює дуже добре. Але певні речі вимагають його авторизації, наприклад, усі платежі та перекази грошей на суму понад сто тисяч рупій. Гроші змащують колеса уряду, і без його підпису нічого не рухається. Не дуже вдала посада мені дісталася в період, коли половина уряду переїжджає до Дарджилінга.
— І право авторизації можна так просто передати іншій особі?
— Було просто. Лейтенант-губернатор надав мені право підпису в середу вранці. Але виникла одна проблема: ми не знайшли багатьох документів, які вимагали авторизації. Виявилося, що старий забрав їх додому.
— Документи, по які міс Грант ходила на квартиру до Мак-Олі?
— Прошу? — Він ніби розгубився.— Так, здається, частина з них.
— Чого вони стосуються?
— Звичайні формальності,— знизав він плечима.— Переважно авторизація виплат заробітної платні і переказ коштів. Мак-Олі мусив підписати документи ще у понеділок, але взяв їх додому, там і залишив. Не здивуюся, якщо він напився і забув про них. Доки ми їх повернули, з регіонів почали надходити телеграми, які вимагали відповіді, де, в дідька, їхня платня.
— А поліцейські справи? — запитав я.— Наскільки я зрозумів, Мак-Олі відігравав певну роль у фіскальній поліції. Ви й ці обов’язки виконуватимете?
Очі у нього засвітилися.
— Сподіваюся. У цій сфері багато чого потрібно зробити. Але це залежить від лейтенант-губернатора.
— Наприклад? — поцікавивсь я.
Як і більшість людей, я не дуже переймався щодо податкової політики, але певну породу бюрократів вона напрочуд приваблювала. Про неї сперечалися Мак-Олі зі Стівенсом, тож корисно буде дізнатися, була то тільки бухгалтерська сутичка чи щось більше?
— Багато чого,— відповів він.— Із чого почати? Багато наших податків є регресивними, а деякі з тарифів на імпорт просто безглуздими. Вони перешкоджають комерції.
У двері постукали, і увійшла Енні.
— До вас сер Евелін, сер.
— Добре,— кивнув Стівенс, підводячись із-поза столу.— Скажи, що я за мить буду.
І повернувся до мене:
— Сподіваюся, ви не проти, капітане. Боюся, наш час вичерпано. Якщо питання ще залишилися, будь ласка, домовтеся з міс Грант про зустріч, коли стане спокійніше.
На Лал-базар я повертався, немов уві сні. У голові вже почала вимальовуватися картинка. Іще неясна, як світлина, знята через несфокусовану лінзу фотоапарата, але вже можна було розрізнити силуети. Я дістався кабінету і негайно зателефонував Не Здавайся у відділок на Плессі-Гейт.
— Ні, сер. Форт покидає дуже мало автомобілів. Я наказав і за мостом спостерігати.
— Добре. Маю для вас іще одне завдання. Дізнайтеся про комерційні інтереси Стівенса, колишнього заступника Мак-Олі, особливо ті, що пов’язані з Бірмою.
— Попрошу констебля перевірити в Будинку компаній,— сказав Банерджі.
— Проінформуйте мене, щойно отримаєте звіт.
— Іще одне, сер. Десять хвилин тому я отримав доволі гнівне повідомлення від начальника станції Сілда, у якому він пише, що робить усе можливе, щоб знайти перелік багажу, і запитує, навіщо ми прислали військових реквізувати усі записи за останні два тижні.
— Але ж ми цього не робили.
— Знаю, сер. І сам нічого не розумію.
— Здається, я розумію,— зітхнув я.— Підрозділ «Н». У розмові з Доусоном я згадував про напад на поштовий Дарджилінга. Він, певне, і наказав вилучити всі записи. Без цього переліку ми так і не дізнаємося, чи у потягу мало щось бути.
— Так, сер. Вибачте, сер.
Голос у нього був такий, немов він себе звинувачував, хоча що б він зробив? От халепа із хлопцем. Готовий заколоти себе власним мечем.
Я знову зітхнув.
— Навіщо вибачаєтеся, сержанте? Якщо так міркувати, то це моя провина. Саме я розповів Доусону про напад.
— Але якби перелік вчасно підшили, ми б отримали його ще до того, як підключилася розвідка.
У голові щось клацнуло.
— Що ви сказали, сержанте?
Питання захопило його зненацька.