— Що якби службовці на залізниці не переплутали папери, перелік багажу підшили б вчасно і зараз він був би вже в наших руках.
— Чорт забирай, Не Здавайся! Ви геній!
Я кинув слухавку, схопив капелюха і вибіг із кабінету.
Я вперше перетнув площу Далхаузі і побіг по сходах Будинку письменників, не помічаючи спеки.
Увірвався до кабінету Енні Ґрант, розбризкуючи піт на всі боки.
— Капітане Віндгем,— перелякалася вона,— ви щось забули?
Я перевів подих.
— Можна сказати і так.
— Боюсь, містер Стівенс зараз зайнятий. Не думаю, що він зможе вас прийняти.
— Я прийшов до вас, міс Ґрант,— повідомив я.— Папери, які ви забрали з квартири Мак-Олі... Чи були там документи на авторизацію переказу коштів?
Вона поглянула на мене з подивом.
— Так. Авторизація переказу до Дарджилінга, куди переїжджає лейтенант-губернатор наступного тижня.
— Можете сказати, на яку суму?
— Двісті сім тисяч рупій. Їх повинні були перевезти з державної скарбниці Калькутти до Дарджилінга.
— І кошти затрималися, бо Мак-Олі забрав документи додому?
— Так, але лише на один день.
— Нумо я здогадаюся. Гроші мали перевезти в середу вночі на поштовому Дарджилінга?
Вона глянула на мене, немов перед нею опинився індійський факір-ясновидець.
— Так. А як ви...
— Скільки людей знало, що гроші перевозитимуть у середу?
— Багато,— знизала вона плечима.— Майже всі у фінансовому відділі, багато хто в лейтенант-губернатора, залізничники, військові, які мусили надати охорону. Це невелика таємниця, таке щороку відбувається.
Двісті сім тисяч рупій. Сену і його банді вистачить і на зброю, і на вибухівку — і надовго. І вони б ці гроші отримали, якби Мак-Олі не взяв документи додому, а тоді його б не вбили. Голова моя аж гула. У мене раптом опинилися всі фрагменти. Тепер залишилося відшукати Сена.
Дев’ятнадцять
четвертій задзвонив телефон.
Лал-базар перетворився на піч, але все одно тут було краще, ніж назовні. Я сидів у кабінеті й читав звіт про розтин, який мені прислав лікар Дамб. Відклав папери і взяв слухавку. Банерджі. Він мало не задихався.
— Сер,— видихнув він,— вони виїхали!
— Підрозділ «Н»?
— Так, сер. Два автомобілі й вантажівка. Їх помітили біля мосту через Гоуврах п’ять хвилин тому.
— Ваші люди можуть їх наздогнати?
— Гадаю, так, сер. Дорога біля самого мосту вузька. У цю пору дня їм доведеться хвилин тридцять згаяти, щоб перетнути міст і через затори перебратися на інший бік. Людина на велосипеді їх швидко наздожене.
— Добре. Накажіть своїм людям не спускати з них очей і звітувати вам на Лал-базар. Проінструктуйте і повертайтеся сюди якомога скоріше.
Підрозділу «Н» вдалося вистежити Сена значно швидше, ніж я сподівався. Певне, вони всюди мають своїх інформантів. Урешті-решт, це ж лише питання бюджету. Цікаво, чому ж тоді не вдалося схопити Сена чотири роки тому? Але це не те питання, на яке варто витрачати час.
Наступні п’ять хвилин промайнули немов у тумані. Я зателефонував Дігбі, передав інформацію Банерджі і наказав бути готовим виїхати за п’ять хвилин. Написав записку лорду Таггарту. Пояснити пеону, що мені потрібно, без допомоги діаграм і кількох словників, занадто складно, тож я побіг до кабінету Таггарта сам, перестрибуючи через сходинку. Увірвався в приймальню до Деніелза і налякав його вдруге за три дні. Перетворюється на звичку. Вручив йому записку і наказав зачекати десять хвилин, лише тоді передавати босу, щоб я мав досить часу покинути будівлю. Тоді якщо Таггарт і захоче мене зупинити, буде вже запізно.
Повернувся до свого кабінету, перевірив «Веблі». Чистий і заряджений. Щойно сунув його назад у кобуру, з’явився захеканий Банерджі.
— Є новини, сержанте?
— Ще ні, сер.
— Добре,— сказав я. — Їдьмо до відділку на Гоуврах. Накажіть своїм людям пересилати повідомлення туди. Прочитаємо, коли переїдемо через річку.
— Так, сер.
— Зброю маєте?
— Ні, сер, але зараз учуся стріляти з гвинтівки.
— У такому разі візьміть «Лі Енфільд» і чекайте на мене в автомобілі.
За кілька хвилин ми з Дігбі та Банерджі уже мчали по Стренд-роуд, прямуючи до мосту Гоуврах. Сам міст являв собою металеву конструкцію на дюжині понтонів, центральна секція якої розкривалася, забезпечуючи прохід суднам угору і вниз по річці. Як і підозрював Банерджі, біля мосту стояв транспорт.
— Краще нам вийти і піти пішки,— сказав він.— Я домовився, що на тому березі на нас чекатиме автомобіль поліцейського відділку.
Ми вийшли і побігли по мосту. Перед нами текла Хуглі. Рукав Гангу, але навіть місцеві цього не знають. Якщо ти родом із маленької країни, важко оцінити масштаби річки. Навіть тут, за вісімдесят миль від моря, вона була в десять разів ширшою за Темзу в Лондоні. Тяглася аж до обрію, великий брунатний розріз на ландшафті. Ми бігли через міст під палючим бенгальським сонцем і, здавалося, до іншого боку так і не дістанемося. Коли опинилися біля центральної секції, зрозуміли причину затору. Рух зупинили, щоб розвести міст і пропустити пароплав. Я кинувся до службовця, який відповідав за процедуру, і наказав зупинитися. Чоловік виявився англо-індійцем у гостроверхому капелюсі з бляхою калькуттського порту. Будь-які сумніви, що могли в нього виникнути, розвіялися, щойно я розстебнув кобуру. Він загорлав до кількох кулі, щоб ті опускали міст. Ті збентежено обернулися в наш бік, але потік енергійних слів підштовхнув їх до дії.
Десять хвилин, і ми перетнули міст; усі троє були аж мокрі від поту і важко дихали. Перед нами височіла кремезна будівля станції Гоуврах. Банерджі вказав на поліцейський автомобіль, що мчав вулицею. Заскреготіли гальма, і машина зупинилася поруч із нами. Ми без сил попадали на заднє сидіння, і автомобіль, завиваючи сиреною, покотив до дільниці.
Якщо Калькутта — красуня Бенгалії, то Гоуврах — її потворна сестриця. Місто складів і сараїв, схоже на один велетенський господарський двір. Ми проїхали повз довгу низку складів і зупинилися біля маленької поліцейської дільниці. Банерджі вискочив із автомобіля, забіг усередину і за мить повернувся, затиснувши в руці клаптик паперу.
— Вони зупинилися,— видихнув він.
— Де?
— Кона. За п’ять миль звідси, на дорозі до Бенареса.
— Їдьмо.
Ми стрибнули в салон, гаркнули водію, куди їхати, той квапливо здав назад, і автомобіль рвонув по дорозі. Незабаром Гоуврах залишився позаду, ми пролетіли повз приміські поселення і виїхали в поля. Мчати ми мали мов стріла, але дорога скоро перетворилася майже на путівець, ще й засіяний такими ямами, що туди б легко провалилося слонів зо два. Утім, водій, схоже, їх не помічав. Стискав кермо і тиснув на газ як навіжений, і лише завдяки божественному провидінню чи то якомусь шостому чуттю таки довіз нас до Коні, не повбивавши.
В’їхали у селище ми вже в темряві. Знака, який би підтвердив, що ми в потрібному місці, не було, але він і не потрібний був. Посеред дороги зібрався натовп місцевих мешканців. Зовсім поруч заревіли двигуни. Ми поквапилися на звук, перед нами перелякано розбігалися індійці. Фари висвітлювали клубки пилу, який щойно піднявся в повітря. Десь за рогом горіли ліхтарі, і я наказав водію їхати туди. Там у світлі фар військової вантажівки стояла схвильована юрба. У бік спокійних сипаїв летіли сердиті фрази, але ті стояли нерухомо зі штиками напоготові й не давали людям ані кроку зробити. Ми під’їхали до військових, і сипаї розступилися, пропускаючи нас. Два сагиби у формі послужили в темряві чудовим пропуском.
Ми зупинилися поруч із двома нерухомими автомобілями. За кілька ярдів від нас стояв полковник Доусон і розмовляв із групою офіцерів. Люлькою, затиснутою в руці, він махав на будинок удалечині. Я обернувся до Банерджі.
— Знайдіть поблизу будинок із телефонною лінією і передайте лорду Таггарту повідомлення,— наказав я.— Продиктуйте наше місце перебування.