Він козирнув і побіг до телефонних стовпів, ми ж із Дігбі пішли до Доусона. Раптом із темряви вилетіла палаюча пляшка і впала під ноги одного із солдатів. Бризнуло скло, впившись йому в ногу. Чоловік закричав від болю і повернувся до свого командира, субедара із сивими вусами, той зробив крок уперед і став перед натовпом. Якщо він сподівався їх налякати, то перший же камінь позбавив його ілюзій, за каменем полетіла цеглина, а за нею посипався град найрізноманітніших предметів. Субедар відступив, сипаї зробили кілька кроків назад. Командир повернувся до полковника Доусона, той, стиснувши люльку в зубах, коротко кивнув. Субедар прокричав кілька наказів. Розрахованих скоріше на натовп, аніж на солдатів, хоч і сумніваюся, що їх почули крізь гамір. Але помилитися було важко: заклацали гвинтівки, готуючись до пострілів. Іще один наказ. Сипаї підняли зброю і націлили її на людей. Запала раптова тиша, а тоді всі разом заревіли, немов поранені звірі: народ зрозумів, що відбувається. Ті, що стояли першими, повернулися і почали проштовхуватися за спини інших.
— Вогонь! — вигукнув субедар.
Грім пострілів. Моторошний пронизливий крик. Чоловіки й жінки топтали одне одного, намагаючись утекти. За кілька хвилин на вулиці ані душі не залишилося, запанувала оманлива тиша. Я був готовий побачити дюжини вбитих і поранених, але крім кількох селян, що підводилися із землі, жертв не було. Певне, в останню мить сипаї підняли свої гвинтівки і вистрілили вгору.
Повітря наповнив їдкий запах пороху. Мене немов закинуло назад у 1915 рік, у вухах гуло від вибухів. Я заплющив очі, очікуючи лавини бруду і грудок землі, яка от-от на мене полетить і накриє. Але нічого не сталося. Натомість запахло тютюном.
— Радий, що ви тут, капітане.
Я розплющив очі й побачив полковника Доусона. Якщо він і здивувався, побачивши нас у селищі, то добре це приховав.
— Незаконний мітинг,— пояснив він.— Стріляти в них ми не маємо права, але на нас чекає більша рибка.
Я повернувся до реальності.
— Сен?
Доусон кивнув.
— Ми знайшли його.
«Знайшли його». Добре. Це означає, що ще не заарештували. «Знайшли його» краще за «схопили його». І значно краще як «застрелили його».
— Де?
— Забився в нору десь тут.— Доусон махнув люлькою на найближчий будинок.
При місячному світлі я роздивився низеньку одноповерхову споруду з пласким дахом, із трьох боків оточену невисоким муром. Четвертий бік, схоже, виходив безпосередньо на канал. У будинку було темно, двері на засуві, віконниці зачинені.
— Ви впевнені, що він тут?
— Майже. Наш чоловік бачив, як він туди заходив. І не бачив, щоб хтось виходив. Звісно, існує ймовірність, що він вийде через інший вихід до того, як ми туди увірвемось, але навряд чи таке станеться. Ми оточили будинок по периметру.— Він указав кілька місць, де зайняли позиції його солдати.— Усі виходи перекриті.
— Хтось із ним є?
— Ми вважаємо, два-три спільники.
— Озброєні?
— Без сумніву.
— Ваші люди всі на місцях?
Він знову махнув люлькою.
— Останній займає свою позицію. Ми збиралися послати його з ультиматумом, коли ви приїхали.
— Цивільні всередині є?
— Кого ви називаєте цивільними, капітане? Наскільки мені відомо, усі, хто перебуває в цьому будинку, є співучасниками терористів.
— А жінки та діти? — запитав я.— Якщо Сен вирішить проігнорувати ваш ультиматум, ми мусимо гарантувати безпечний вихід усім, хто захоче покинути його. До того ж можемо отримати від них якусь інформацію щодо плану будинку... і чи дійсно Сен там.
Доусон спопелив мене поглядом. Вираз обличчя у нього не змінився, але він явно розмірковував над варіантами.
— Гаразд,— нарешті сказав він,— зробимо по-вашому.
Він гукнув до сипая з мегафоном, який причаївся під муром перед будинком. Солдат, нахилившись, підбіг. Доусон сказав йому щось на місцевому наріччі, сипай відсалютував і повернувся на свою позицію.
— Починаємо,— кинув Доусон.
Сипай звернувся до мешканців. Голос його завдяки мегафону здавався пласким. Усередині ані руху. Хвилину по тому він повторив свої слова. Цього разу йому відповіли пострілом. Куля вдарилася об мур недалеко від сипая, цегла вибухнула зливою пилу й уламків.
— Ось вам і відповідь,— завважив Доусон.
Він гукнув субедара і наказав відкривати вогонь. Негайно в бік будинку пролунали постріли солдатів із позицій. Із фасаду посипалися штукатурка і скіпки. Зсередини відкрили вогонь у відповідь, кулі рикошетом повідскакували від муру й автомобілів.
Черговий кивок Доусона, і сипаї спробували атакувати будинок. Будь-який ветеран війни назвав би це помилкою: ворога спочатку варто виснажити, а вже тоді здійснювати напад. Але Доусон ветераном не був, а його людям вистачало зухвалості. У перші ж секунди підстрелили двох сипаїв: один із криками скорчився на землі, іншому пощастило, він загинув на місці. Решта відступила до відносної безпеки муру по периметру.
— Це триватиме, доки всі тут не загинуть,— зітхнув Доусон.
— Сподіватимемося, що набої в них закінчаться раніше,— відповів я.
Доусон сухо розсміявся.
— Якщо й так, останні кулі вони збережуть для себе.
Передавши повідомлення лорду Таггарту, повернувся Банерджі і зіщулився поруч зі мною. Постріли припинилися. Терористи берегли сили, відкриваючи вогонь, лише коли помічали рух на нашому боці. Крики пораненого сипая перейшли в плач. Мови я не розумів, але потреби в цьому і не було. Смертельно поранений чоловік плаче лише в присутності двох істот: свого бога і своєї матері. Товариші спробували дістатися до нього, але змушені були відступити під вогнем із будинку. Тоді сипай замовк. Його смерть стала точкою неповернення. Тепер його друзі шукатимуть помсти і полонених не братимуть. Якщо я хочу отримати Сена живим, мушу взяти ситуацію під свій контроль.
Я залишив Доусона, гукнув Дігбі та Банерджі, і ми прокралися по периметру. Солдати Доусона ховалися за муром, який прикривав будинок спереду і з боків. Позаду будівлі був канал. Із того боку було лише двоє вікон, обоє зачинені. Пострілів звідти не лунало, і Доусон поставив туди лише кількох спостерігачів на випадок утечі злодіїв. Солдати залягли в траві, наставивши зброю на віконниці.
Я впав на живіт і повільно поповз до берега каналу. Дігбі і Банерджі рухалися за мною. Від води смерділо чимось диявольським. Нас помітив один із солдатів на протилежному боці й підняв гвинтівку, але роздивившись, що цілиться у двох офіцерів-сагибів, квапливо її опустив. Ми втрьох зісковзнули в теплу стоячу воду і перепливли на інший берег. Вибравшись із води, я жестом наказав колегам займати позиції. Вікна прикриють сипаї. Я попросив у Банерджі його штик, повернувся до каналу і підплив під одне з вікон.
Уздовж берега тягнувся вузький виступ. Якщо на нього стати, я зможу тримати голову над водою. Так я і зробив, і потягнулося очікування. Схоже, усе заспокоїлося. Доусон, певне, розробляє новий план. За кілька хвилин перед будинком знову пролунали постріли. Сипаї готувалися до нового нападу. Я подивився вгору. Вікно футів на вісім наді мною. Зсередини почулися уривки розмови іншою мовою, за ними заглушений крик і несамовиті уривчасті крики. Серце моє калатало. Зараз або ніколи.
Я міцно стиснув штик Банерджі й устромив його в стіну над головою. Лезо було міцним і гострим, тож легко увійшло в штукатурку, надійно встромляючись у цеглу під нею. Тримаючись за нього однією рукою, іншою я намацав опору і підтягнувся. Витягнув штик і встромив його в стіну вище. Підтягнувся іще раз і дотягнувся до віконної рами. Щойно це зробив, одна з віконниць відчинилася. У місячному світлі блиснув метал: дуло гвинтівки. Я втиснувся в стіну. Виглянула жінка і подивилася вниз. Побачила мене і миттєво спрямувала дуло вниз. Я заплющив очі. Чи можна щось зробити в такій ситуації? Пролунав постріл...
Кажуть, коли помираєш, перед очима пролітає все життя, розгортається галерея любих спогадів. У моєму випадку не сталося геть нічого. Жодного образу. Навіть обличчя Сари не побачив. Зіщулився, очікуючи на смерть. Майже з радістю. Але кінця не було. Я почув, як наді мною застогнала жінка і важко подалася вперед. Побачив її нерухому руку, що звисала з вікна.