Ми повільно покотили вузенькими переповненими вулицями Чорного міста; водій майже не прибирав руки з клаксона і лаяв пішоходів, рикш і вози, які не давали нам дороги. Я повернувся до Банерджі.
— Звідки вам відомо, що цей будинок — бордель, сержанте?
Він сором’язливо посміхнувся.
— Я розпитав кількох місцевих із натовпу про будинки навколо. Одна жіночка із задоволенням поділилася своїми міркуваннями щодо того, що відбувається в номері сорок сім.
— А наша місіс Боуз? Що про неї скажете?
— Цікава жінка, сер. Точно не прихильниця британців.
Він має рацію. Але це не означає, що вона має відношення до справи. Урешті-решт, вона ділова жінка, і мені добре відомо, що такі люди на політику не мають часу. Доки це не може збільшити прибутків, звісно.
— А жінка, яку ви бачили у вікні?
— Це та, яку звуть Деві.
— Ви ж не вважаєте, що це її справжнє ім’я?
— Бувають і такі, сер. Але Деві означає «богиня», і три інші дівчини мають імена індуських богинь. Тож гадаю, це не просто збіг. Як я зрозумів, такі дівчата часто працюють під вигаданими іменами.
— Ваша правда, сержанте,— сказав я і сухо додав: — Вітаю, ваша обізнаність щодо повій заслуговує поваги.
У молодого чоловіка почервоніли вуха.
— Отже,— продовжив я,— думаєте, вона щось бачила?
— Вона заперечує, сер.
— Так, але яка ваша думка?
— Переконаний, вона бреше, і ризикну припустити, сер, що ви теж це помітили. От тільки не розумію, чому ви не стали розпитувати її далі?
— Терпіння, сержанте,— відповів я.— На все свій час і місце.
Ми вже дісталися до Читпор-роуд, околиці Білого міста. Уздовж широких авеню вишикувалися імпозантні особняки: будинки заможних торговців, які продавали все, від бавовни до опіуму.
— Незвичайне прізвисько, Не Здавайся,— сказав я.
— Завдячую йому своїм ім’ям, сер,— відповів Банерджі.— Мене звуть Сурендранат. Це одне з імен Індри, короля богів. На жаль, вимова помічнику інспектора Дігбі ніяк не дається, для нього воно звучить дуже схоже на англійське «не здавайся», тож так він мене й охрестив.
— І яке ваше ставлення до цього, сержанте?
Банерджі покрутився на сидінні.
— Мене й гірше називали, сер. Враховуючи природну нездатність ваших земляків вимовити будь-яке іноземне ім’я, у якому складів більше одного, Не Здавайся не таке вже й погане.
Якийсь час ми їхали мовчки, але скоро мені стало ніяково. До того ж хотілося більше дізнатися про цього молодика, оскільки, не враховуючи слуг і підлеглих нижчих рангів, він був першим справжнім індійцем, якого я зустрів після приїзду. Тож я почав його розпитувати.
— Дитинство я провів на Шіам-базарі,— почав він.— А тоді пансіон та університет у Англії.
Батько його був адвокатом у Калькутті і відправив своїх трьох синів навчатися до Англії: Гарроу, тоді Оксфорд, Кембридж. Банерджі наймолодший із них. Один зі старших братів пішов стопами батька і став членом Лінкольнс-Інн[5]. Інший став досить відомим лікарем. Батько хотів, щоб молодший син зробив кар’єру в індійському департаменті державної служби, легендарному ІДДС, але, незважаючи на престиж, юнакові не припало до душі цілий день шкрябати пером. Натомість він вирішив піти в поліцію.
— Як до цього поставився батько? — поцікавивсь я.
— Не дуже зрадів,— зізнався Банерджі.— Він підтримує боротьбу за національний уряд. Вважає, що, вступивши до імперської поліції, я допомагаю британцям принижувати власний народ.
— А ти сам як вважаєш?
Перед тим як відповісти, Банерджі на мить замислився.
— Гадаю, сер, що колись у нас дійсно буде національний уряд. Або ж британці підуть геть. У будь-якому разі, я переконаний, що після цього мир по всій країні не запанує і земляки мої доброзичливими не стануть, що б там не казав містер Банді. Вбивства в Індії все одно будуть скоювати. І навіть якщо ви підете, сер, індійцям знадобляться навички, щоб виконувати свої обов’язки на тих посадах, які раніше обіймали ви. Правопорядку це стосується не менше, ніж інших галузей.
Не зовсім такого схвалення імперії чекав я від поліцейського. Англійці, як правило, вважають, що місцеві мешканці або підтримують їх, або виступають проти, і якщо ти вже працюєш в Імперській поліції, мусиш бути на боці найвідданіших. Урешті-решт, на їхніх плечах тримається вся система. І той факт, що принаймні один із поліцейських підтримує і тих і інших, може стати ударом.
Зізнаюся, що перший тиждень у Калькутті був для мене більш ніж неспокійним. З індійцями я вже зустрічався, навіть бився пліч-о-пліч із ними на війні. Пригадую Іпр 1915 року, самогубну контратаку, на яку послали нас генерали під жалюгідним селищем Лангемарк. Сипаї з третього лахорського дивізіону, переважно сикхи і патани, ішли в бій без надії на успіх, і їх скосило, не встигли вони навіть побачити позицій бошів. Вони померли хороброю смертю. І тепер тут, у Калькутті, я з тривогою дивився, як ми поводилися з їхнім народом на їхній землі.
— А ви, сер? — запитав Банерджі.— Яким вітром вас занесло до Калькутти?
Я мовчав.
Що мені було відповісти?
Що вижив у війні, яка вбила брата і друзів? Що мене поранило, я повернувся додому і дізнався, що доки видужував у шпиталі, померла від грипу дружина? Що Англія мені набридла і я втратив у неї віру? Розказувати таке місцевому мешканцю вважається дурним тоном. Тож я відповів те ж саме, що й усім іншим:
— Втомився від дощу, сержанте.
Два
ати померла, коли мені було шість. Батько обіймав посаду директора місцевої школи і вважався в нашій парафії людиною поважною, хоча за межами її про повагу і мови не було. Незабаром він одружився вдруге, і мене, зайвого в новому господарстві, відіслали в Гейдерлі, непримітний маленький пансіон на забутому Богом заході країни, якомога далі, наскільки це можливо в Англії.
Гейдерлі мало чим відрізнявся від незліченної кількості інших невеличких приватних шкіл для хлопчиків, які цяточками розсипалися по графствах. Провінціальний за місцем розташування і парафіяльний за духом, він давав стерпну освіту, цілком пристойну для стороннього ока, і, що важливіше, являв собою зручний притулок для дітей середнього класу, яких із тієї чи іншої причини мусили заслати в якесь скромне місце. Мене це влаштовувало. У Гейдерлі я почувався задоволеним, принаймні щасливішим, аніж удома. Я б і довше там залишався, коли була б така змога. Я заздрив хлопцям, які залишались у школі на канікули, бо батьки мусили їхати в якийсь невідомий куточок земної кулі, щоб виконати обов’язок білої людини і підтримати справу імперії.
Імперія і справді була справою середнього класу, бо трималася на плечах таких шкіл, як Гейдерлі. Саме в таких освітніх установах штампували усміхнених і старанних молодих людей, котрим належало бути мастилом для коліс імперії, юнаків, що ставали державними службовцями, поліцейськими, церковнослужителями і збирачами податків. Ці юнаки, у свою чергу, одружувались і народжували власних дітей, яких посилали до Англії отримувати таку ж освіту, яку колись отримали вони самі. У ті ж самі школи, де з них витворювали наступне покоління колоніальних службовців. Колесо здійснювало повний оберт.
Гейдерлі я покинув, коли мені виповнилося сімнадцять: закінчилися гроші. За рік до цього батько захворів, і у світлі скрутного фінансового становища платня за школу стала для нас недопустимою розкішшю. Зла на нього я не тримаю. Просто так склалося. Проте проблему, що постала переді мною, я мусив якось вирішувати, і полягала вона в тому, що ж мені із собою робити. Університет, хоч як би я не марив надіями, був поза питанням. Натомість я вчинив так, як робила більшість енергійних молодиків з обмеженими перспективами та ще більш обмеженими коштами за багато століть до мене. Вирушив до Лондона.
Мені пощастило. В Іст Енді, прямо в кінці вулиці Майл-Енд, жив дядько, місцевий суддя, який мав певні зв’язки, і саме він уперше запропонував мені подумати про поліцію. Думка була непоганою, враховуючи, що інших варіантів не було. Тож я подав заяву і отримав посаду констебля в підрозділі «Н» столичної поліції, штаб-квартира якого розташовувалася у Степні. Столичну поліцію вважають найстарішою у світі. Це не так. Правда, у нас були боу-стрит раннери[6], але першим містом зі справжньою поліцією був Париж. Ба, навіть у Англії столична не найстарша. Ця честь належить Глазго, де поліція з’явилася за тридцять років до того, як Роберт Піл запропонував таке нововведення в Лондоні. Та якщо десь поліція і була потрібна більше, ніж у Лондоні, то це саме в Глазго.
6
Боу-стрит раннери — перші англійські детективи, які працювали в суді на Боу-стрит. Отримували вони небагато, але за пристойну платню їх міг найняти будь-який громадянин.