Годинник мій показував пів на другу, тож, мабуть, було вже за четверту, коли мене висадила біля пансіону поліцейська вантажівка. У будинку було темно, шум двигуна нікого не розбудив. Крім хіба рикші на розі майдану. Салман почав було підводитись із циновки, але я помахав, щоб він лягав.
Я увійшов, тихо зачинив двері та став підніматися сходами. У темряві стягував із себе рештки мокрої форми і залишав їх там, де вони впали. Здоровою рукою налив собі добру порцію віскі й осушив. Я на це заслужив. Поранена рука знову розболілася. Я подумав, чи не випити ще, щоб заглушити біль, а тоді пригадав, що маю кращі ліки. Витягнув маленьку скляну пляшечку з пігулками лікаря Рао, відкрутив кришечку і витрусив зо два білі диски. Хотів проковтнути обидві пігулки, але поміркував і повернув одну до пляшечки. Пігулок було лише п’ять. Лікар свідомо мене обмежив. Кожна пігулка на вагу золота, маю розтягнути їх якомога надовше, доки зможу знайти інше джерело або навіть іще краще — отримати додаткову порцію. Я кинув пігулку до рота і запив останніми краплями віскі.
Двадцять один
рокинувсь я від пташиного, так би мовити, співу. Я назвав би його хаотичним галасом, що на дев’ять частин складається із скреготіння і на одну — власне зі співу. В Англії світанок супроводжується мелодійним хором, який надихає поетів на вірші про ластівок і жайворонків у небі. А ще, дякувати небесам, цей концерт короткий. Бідолашні істоти, деморалізовані вологою та холодом, цвірінькають кілька тактів, щоб довести, що вони й досі живі, а тоді замовкають і беруться до своїх денних справ. У Калькутті все не так. Жайворонків тут немає, лише великі жирні круки, що починають каркати з першими проблисками світла і не вщухають ані на мить кілька годин поспіль. Поезій про них ніхто не пише.
Усе моє тіло боліло, найменший рух викликав нестерпний біль. Я потягся до пляшки віскі на підлозі і перекинув її. Вона покотилася під ліжко, мені ж залишалося тільки вилаятись. Я знову ліг, зітхнув і заплющив очі, сподіваючись задобрити того, хто обрав мій череп для гри на барабані, і серйозно обміркував можливість пролежати цілий день не ворухнувшись. Непоганий варіант, якби ті круки замовкли.
Та лишався Сен. Лежав у камері на Лал-базарі. Я змусив себе підвестися і покульгав до раковини, побризкав на голову теплою водою і похмуро поглянув на волоцюгу із зім’ятим обличчям, який дивився на мене із люстра.
Викупався, змастив і перебинтував рану, як міг. Лишив рештки форми на підлозі. Іншої в мене немає. Нова обійдеться недешево, хоча мені й розповіли про кравця на Парк-стрит, який шиє форми офіцерам. Робити нема чого, вбравсь у цивільне, як справжній детектив: штани і сорочка, прання яким явно б не зашкодило. Довго порався із перев’язом і врешті-решт пристосував його так, щоб рука не дуже боліла.
Унизу покоївка була вже на ногах, метушилася, прибираючи як завше, доки не спуститься місіс Теббіт.
— Доброго ранку! — привітавсь я.
Вона аж скрикнула від подиву. Мабуть, не почула, як я увійшов. Хоча, може, і мій вигляд налякав.
— Будь ласка, сер,— сказала вона,— сніданок подається о пів на сьому.
Певне, являв я собою сумне видовище, бо серце її пом’якшало. Вона поглянула на годинник, що стояв на комині, тоді на двері за моєю спиною.
— Ходімо,— сказала вона.— Зроблю вам тости з чаєм.
— Місіс Теббіт іще не прокинулася? — поцікавився я.
Вона похитала головою.
— Мемсагиб іще з півгодини тут не буде, сер.
— У такому разі, буду дуже вдячний за тости з чаєм.
Я квапливо проковтнув хліб, частково тому, що був голодний, але переважно тому, що хотів забратися звідси, доки не увійшла місіс Теббіт. І мені це вдалося, бо, щойно ступив за двері, почув її кроки на другому поверсі. Салман чекав на розі майдану, курив зі своїми приятелями-рикшами. Я гукнув його. Він кивнув, зробив останню затяжку і віддав свій біді іншим. Помітив мою руку на перев’язі, хотів було щось сказати, але передумав. Натомість опустив візок і допоміг мені сісти.
— Поліцейська дільниця, сагибе?
На вулицях було ще тихо, європейців майже не видно. У такий час працювали переважно робітники місцевої ради Калькутти: чистили жолоби, мили тротуари. Ми їхали мовчки. Рикші — хлопці небагатослівні. І їх можна зрозуміти. Нелегко теревенити про всякі нісенітниці, коли тягнеш візок, удвічі важчий за себе.
Прибувши на Лал-базар, я одразу ж пішов до камер. Здивувався, побачивши, що Не Здавайся похропує на ослоні в коридорі. На ньому було лише тонке бавовняне спіднє без рукавів і шорти, сорочку він скрутив і поклав під голову. Тіло було підперезане тоненькою червоною стрічкою: священна нитка, символ священицької касти брахманів. Схоже, він цілу ніч тут провів. Я хотів його розбудити, просто щоб побачити реакцію індійця у спідньому, розбудженого офіцером-сагибом, але таке потрясіння могло його і вбити. Натомість добрі ангели переконали мене дати йому ще трохи поспати, і я пішов до камер.
Камери розміром п’ятнадцять на десять футів із ґратами замість дверей вишикувалися по обидва боки довгого коридора. Не «Ріц», хоча і з «вигодами» у вигляді цебра в кутку. Сен лежав на койці в дальній камері, накритий поліцейською ковдрою аж до підборіддя. Лікар, який за ним стежив, дрімав на стільці в коридорі. Неподалік спав за своїм столом огрядний черговий офіцер-індієць, обхопивши руками величезний живіт і схиливши голову на груди. Я підійшов і гучно постукав по столу, розбудивши і його, і лікаря. Він перелякано підвівся й одним спритним рухом змахнув пухкою рукою піт із чола і віддав честь. На диво граційно для такого огрядного чоловіка.
Я підійшов до камери і махнув черговому офіцеру, той поквапився до мене з низкою великих залізних ключів. Сен повернувся до мене. На губах у нього з’явилася ледь помітна посмішка. Він спробував сісти, але не вистачило сил. Обличчя скривилося від болю, і лікар, який увійшов слідом за мною, змусив його знову лягти.
— Як він? — запитав я.
— Непогано як на людину, що провела ніч у камері одразу ж після хірургічної операції,— кисло відповів лікар.
— Мушу поставити йому кілька запитань.
Він подивився на мене із жахом.
— Людина вночі мало не вмерла. У такому стані його не можна допитувати.
Сен підняв руку і підізвав нас підійти ближче. Ми з лікарем замовкли.
— Можна води?
Ледь чутний шепіт. Я кивнув охоронцю, той вийшов із камери і повернувся з глечиком і побитим емальованим кухлем. Лікар допоміг Сену сісти, узяв у охоронця кухоль і обережно підніс до рота Сена. Заарештований зробив кілька маленьких ковтків і вдячно кивнув.
— Будь ласка,— прошепотів він,— скажіть, де я?
— Ви в камері на Лал-базарі,— відповів я.
— Не у форті Вільяма? Шкода. Мені завжди кортіло подивитися, що там, за мурами форту.— Він тихо розсміявся, сміх перейшов у кашель, і лікар знову кинувся на допомогу.
— Не хвилюйтеся,— заспокоїв я його,— існує велика ймовірність, що незабаром ви все там роздивитеся.
Лікар сердито обернувся до мене.
— Він явно не може відповідати зараз на ваші запитання. Ідіть, будь ласка.
Його рішучість викликає захоплення, але людина, яку він захищає,— терорист, індійський до того ж. Кандидат на страту за вбивство англійця. Сама думка про те, що лікар може заборонити мені допит цього чоловіка, смішна. Утім, я ліпше зачекаю на Дігбі та Не Здавайся, та й нема потреби зайвий раз дратувати медика.
— Він може ще кілька годин відпочити, лікарю,— сказав я,— але я мушу його допитати сьогодні.
Я вийшов із камери й повернувся в коридор. Банерджі на ослоні не було, але він незабаром повернувся з мокрим обличчям і волоссям. Убраний все в ті ж шорти і спідню сорочку.