— Сьогодні не в формі, Не Здавайся? — запитав я.
Він міг би поставити мені таке ж запитання, але натомість застиг. Із голови на сорочку крапала вода.
— Вибачте, сер,— пробелькотів він.— Я вмивався.
— Ви тут усю ніч провели?
— Так, сер. Вирішив, так буде краще. На випадок, якщо стан Сена раптом погіршиться.
— Тож тепер ви лікар?
— Ні, сер. Я хотів сказати, що, на мою думку, краще було бути поруч, якщо станеться щось непередбачуване. Ви ж самі підкреслили, як важливо швидко його допитати.
— Добре,— сказав я,— бо мені не дуже приємно було б, якби ви аж так турбувалися про цього чоловіка. Враховуючи поведінку лікаря в камері та медичного персоналу вночі, я починаю вірити, що ми заарештували щонайменше далай-ламу[34], а не терориста. Гадаю, вам не варто нагадувати, що ця людина, скоріше за все, вбила британського урядовця і має за спиною інші злочини?
Обличчя його спохмурніло.
— Ні, сер.
Занадто жорстоко з мого боку, одразу ж зрозумів я, недозволений прийом. Шмагати сержанта мені геть не хотілося, але я втомився як собака. Я майже не спав тієї ночі, коли відвідував опіумне кубло, і недосип явно впливав на мій настрій. Поранення його також не покращило.
Тут я дещо пригадав.
— Сержанте, пам’ятаєте, як я вночі ліз у будинок? Коли спільниця Сена мало не вистрілила в мене з вікна?
— Так, сер.
— Її підстрелив Дігбі чи ви?
Не Здавайся покрутив свою червону нитку.
— Я, сер. Гвинтівка була в мене. Переконаний, помічник інспектора вчинив би так само, але у нього був лише пістолет, а він не такий влучний.
— Добре,— похвалив я.— Радий, що ви не марно тренуєтесь. Ідіть відпочиньте. Маємо кілька годин до початку допиту Сена.
Я почувався збентеженим. Перед цією людиною я в боргу, але подякувати чомусь важко. От у чому біда з цією Індією. Англійцю важко подякувати індійцю. Авжеж, сказати «дякую» досить легко, коли вони роблять щось лакейське, наприклад приносять випити або чистять ваші чоботи, але коли справа стосується важливих речей, таких як рятування життя, усе геть по-іншому. Ця думка полишила в мене гіркий присмак.
Я втомлено піднявся сходами до свого кабінету й упав у крісло. Біль посилився. Я висипав із пляшечки пігулки морфію і поклав на стіл, поміркував. Біль у руці ставав нестерпним, але голова мені потрібна ясна. Лал-базар — не Скотленд-Ярд, та навіть там допит підозрюваного під дією морфію не схвалили б. Я неохоче зсипав пігулки в пляшечку, поклав у кишеню і натомість зателефонував Деніелзу, щоб домовитися про зустріч із комісаром. Секретар відповів після другого гудка і мало не зі штанів вистрибував від готовності допомогти, я вже було подумав, що помилився номером.
— Чекаємо на лорда Таггарта о восьмій, капітане Віндгем. Запишу вас до нього і дам знати, щойно він буде готовий.
Я подякував і поклав слухавку. Мої ставки зростають. Новини про нічний арешт долетіли і до секретаря. Я дозволив собі сухо усміхнутись. Якщо пощастить, отримаємо Сенове зізнання, і справу можна буде закрити. Навіть якщо цей покидьок не зізнається, вистачить свідчення інформатора Дігбі. Додавши до нього опір під час арешту, і цього вистачить, щоб висунути звинувачення. Для англійських присяжних такого звинувачення було б недостатньо, але за законами Роулетта його і не потрібно. Терористи на кшталт Сена мусять відчути всю силу британського правосуддя. Якщо всупереч розважливим сумнівам назбирати ще й інформації на цілу справу, то все тільки ускладниться.
Щойно йому висунуть звинувачення, справу в мене заберуть, і те, що станеться далі, мене вже не обходитиме. Скоріше за все, Таггарт передасть його підрозділу «Н». Вони виб’ють із нього решту інформації, вичавлять, як сік із лимона, а тоді відбудеться суд, де не буде жодного присяжного, і кваплива страта. Загалом, процес напрочуд результативний.
Я відкинувся на спинку і заплющив очі. Мабуть, таки далося взнаки недосипання, бо наступне, що я пам’ятаю,— як мене трусив за плече Дігбі.
— Агов, старий! Мусимо йти! На нас чекає Таггарт.
— Котра година? — іще сп’янілий від сну, запитав я.
— Щойно пробило восьму тридцять.
— А хіба Деніелз не мусив мені зателефонувати? — Я щосили намагався струсити із себе залишки сну.
— Він телефонував, але ти не відповідав. Тож він подзвонив мені. До речі, старий, ти знаєш, що ти в цивільному?
— Форма у мене лише одна,— відповів я,— і лишилося від неї зовсім небагато. Іншу завести часу не мав.
— Тоді краще позичу тобі свою. У мене в кабінеті висить запасний мундир. На Парк-стрит є добрий кравець. Пошиє не форму, а цукерочку.
Ми вийшли з кімнати і пішли коридором. Він пірнув до свого кабінету і вийшов із запасним мундиром, допоміг його надягти і влаштувати руку в перев’язі.
Деніелз чекав на нас у коридорі біля приймальні. Ми підійшли, і він привітав мене кивком голови.
— Комісар чекає на вас,— сказав він, пропускаючи нас у кабінет Таггарта.
Комісар стояв до нас спиною і дивився у вікно, але повернувся і привітався. На обличчі в нього грала широка посмішка. Запропонував мені «Честерфілд».
— Як рука, Семе? — поцікавився він.
— Не дуже погано, сер.
— Радий це чути, хлопче. Минулої ночі тобі пощастило. Ти ж не плануєш регулярно демонструвати таке геройство, еге ж?
— Ні, сер.
— Сподіваюся. Заради твого ж блага. Тут тобі не Англія, Семе. Зброї тут набагато більше. Ми, військові, терористи — усі її мають. Трюк, який ти провернув уночі, дуже легко міг закінчитися твоєю смертю, якщо не від руки терористів, то зі зброї наших друзів із підрозділу «Н». Наважуся припустити, що в них ти шаленої любові не викликаєш.
— Буду обережним, сер.
— Обов’язково, капітане. Я вас сюди не для того привіз, щоб вас застрелили в перші ж кілька тижнів. Від вас мертвих ніякої користі.
— Так, сер. Не хотілося б створювати вам незручності.
Він пильно на мене глянув, але вирішив залишити коментар без відповіді.
— Гаразд,— продовжив він,— перейдемо до справи. Учора ви обидва показали себе з кращого боку.— Він повернувся до Дігбі.— Я не забув, що саме ваш інформатор навів на слід Сена.
— Дякую, сер,— кивнув Дігбі.
— Стежити за полковником Доусоном,— вів далі Таггарт,— це ви дуже вдало придумали.
— Нам пощастило, от і все,— відповів я.
— Не варто недооцінювати удачі, Семе. Мені більше подобаються офіцери, яким щастить, ніж просто розумники. Ті, кому щастить, живуть довше. Хай там як, не будемо афішувати факт, що ви стежили за старшим офіцером підрозділу «Н». Лейтенант-губернатор цього не схвалить. Доведеться вам вигадати більш прийнятне пояснення, як змогли так швидко опинитися на місці подій.
— Можемо сказати, що дізналися про місцезнаходження Сена від одного з наших інформаторів,— припустив я.— Саме так його ж і знайшла розвідка. Нехай будуть високої думки про нашу мережу інформаторів.
Таггарт витягнув із кишені хустинку і повільно протер окуляри.
— Добре,— сказав він,— мусить спрацювати. Та все одно, наступного разу перед тим, як сідати на хвіст високопоставленому військовому офіцеру, повідом мені заздалегідь.
Я кивнув.
— Тож як там справи із Сеном? — продовжив він.
— Його забрали до шпиталю Медичного коледжу,— сказав Дігбі.— Підлатали вночі.
— Коли можна перевезти його зі шпиталю?
— Він уже тут,— відповів я.
Обидва чоловіки поглянули на мене з подивом.
— Унизу, у камері. Ми його вночі перевезли.
— Як вам це вдалося? — запитав Таггарт.— Мені здалося, що лікарі кричатимуть про вбивство, якщо хоча б спробувати перевести пацієнта в камеру так скоро після операції.
— Звернувся до їхнього здорового глузду.
— Ну, можна зітхнути з полегшенням,— кивнув Таггарт.— Не вистачало тільки, щоб медики перейшли на бік розвідки. Тепер, якщо вони захочуть його забрати, доведеться діяти через лейтенант-губернатора.
34
Далай-лама — титул первосвященика ламаїстської церкви, якого вважають живим богом у людській подобі; також верховна урядова і духовна особа (глава церкви) в Тибеті.—